• ↓
  • ↑
  • ⇑
 
19:35 

Хата-читальня

Мудра купа сміття
Елінор Портер "Поллианна"

Напрочуд світла книга. Анонсували мені її як книгу, що справила найбільше вражиння в дитинстві і вплинула на все подальше життя. Приємно, що в моєму оточенні є люди котрі ввійшли в життя натхненні таким;)
Головна героїня страшенно миле створіння. Автор не страждає ні надмірним пафосом, ні зверхнім ставленням до читачів. Приємна, легка, книга котра пахне дитинством і залишає на обличчі посмішку, яка варта того, щоб нести її по життю. Мені б хотілося почитати її в дитинстві. Обовязкова подарую племінниці і куплю власним дітям. До речі з психологічної точки зору книга просто геніальна. Висловлені в ній ідеї не тільки безумовно правильні а і в дусі сучасних тенденцій психологічної науки;)))
Коротше раджу всі хто ще не читав не залежно від віку, маса задоволення;)))

@темы: хата-читальня

13:09 

Мудра купа сміття
День народження...
Нонсенс - немає снігу, немає свята, мені не може бути вже 18...
Не сумно, не весело, просто абсолютно нереально.
Знову наплодила собі проблем, невже мені було нудно жити?! невже все було настільки добре, я треба було собі напакостити?! Тепер мені страшно...
Я змогла побути сама, рада, рідко виходить у це свято втекти від людей.
День залишив вже знайомий присмак розчарування, невже я все ще вірю, що сьогодні мало статися диво?! Наівна дурепа...
Відчуваю себе ніяк - вік це іллюзія...

@темы: ЖизнЯ

23:45 

Хата-читальня

Мудра купа сміття
Фрідріх Ніцше "Так говорил Заратустра"

Я не дочитала...
Не сподобалось зовсім, звичайно філософські мислІ там були, але вони явно не для мене.
У нас занадто різні погляди на життя, щоб я могла його читати без внутрішнього супротиву.
Я занадто віруюча як для нього, він занадто не поважає чужі погляди як для мене...
Коротше все, баста, Ніцше не читаю!

@темы: хата-читальня

06:00 

Мудра купа сміття
Хочеться кричати... дико...
Мовчу, як і завжди...
Набридло! набридло! набридло!!!
Все, переїжджаю жити до батьків!
Гуляла по місту... під музику... мовчала... довго...
Все одно хотеться кричати...
Треба закохатися.
Чому я не можу?
Справжня осінь... красиво до одурі...
Проникаюсь огидою до себе... скільки можна!?!?!?
Не хочу! Не буду! Не можу!!!
СТРАШНО...
Вбиваю себе сама, як і завжди...
Вчу чужі вірші замість анатомії - абсурд...
Не можу! Не вмію! Не хочу!!!
Ненавиджу себе!!!
Втомилась плакати і істерично сміятись - набридло змушувати себе жити...
Довго думаю над способом самогубства... з чистої цікавості...
Буду жити... але не я... Вона - та, що залишиться...
Зачароване коло... я як білка в ньому - все безглуздо...
Кричу мовчки, п'ю ромашковий чай...

@настроение: мовчки кричу...

14:33 

Мудра купа сміття
Дорослішаю - мерзенно, гірко, трохи моторошно...
Дорослішаю - в кінці-кінців стаю собою справжньою...
Дорослішаю - перші розчарування в собі, перші розчарування в людях...
Дорослішаю - може таки перестану ходити по колу...

@музыка: Акваріум

09:48 

Хата-читальня

Мудра купа сміття
Іосіф Бродскій "Поклониться тени"

У однієї людини, котру я дуже поважаю, я побачила цього автора в улюблених (вірні відвідувачі Контакту мене зрозуміють;))) і вирішила колись обов'язково щось його почитати. Оскільки він поет, а відношення до віршів в мене вельми двозначне, то я вирішила почати з цієї збірки автобіографічних ессе.

Бродский викликає в мене напівмістичне почуття поваги, він один з небагатьох митців котрих я згодна вважати російськими класиками двадцятого сторічча, хоча ці самі класики там закінчились ще в дев'ятнадцятому... Це тільки підтверджують окремі виключення. Очі в нього, як у сонної риби, це не образа, не комплямент і навіть не здивування, у такої людини не може бути інших очей.
Я точно знаю, що почитаю його вірші, не почитавши, мабуть не зможу назвати себе хоч скільки небудь освідченою людиною.

"Меньше единицы" - відкриває збірку, єдина в ній розповідь яку можна з повною впевненістю назвати автобіографічною. Мабуть саме тому вона мені і сподобалась найбільше. Завжди мала нездорову, вульгарну, майже пошлу "стрАсть" до чужих біографій. Мене завжди цікавили насамперед люди, хоча я ніколи не опускалась до того, щоб шукати витоки великих творів в фізичному житті їх авторів (неприпустиме збочення) але мені завжди були цікаві ці люди.
Непослідовна, згорнена у спіраль нитка оповідання, змушує дихати повітрям того Ленінграда-Петербурга, де він народився і думати думками того покоління до якого він належав. Ковток історії, не факти -відчуття і емоції, не події - думки і переконання.
Страшенно цікаво для тих хто любить історію, як думки і стиль життя минулого, так як люблю її я...;)

"Катастрофы в воздухе" - про російську літературу. Я в принципі з усім згодна, дізналась декілька нових прізвищ, отримала підтвердження і словесне оформлення власним думкам, залишилась задоволена...

"Поклонится тени" - ессе про Уінстона Хью Одена, про його вплив на Бродского і на культуру взагалі. Про те як автор розуміє вірші Одена, як він розуміє пезію взагалі. Історія про їх знайомство і його смерть, про фотографію і про те, що можна по ній сказати. Дуже реалістично і трохи надто інтимно. Цікаво, але бажання почитати Одена в мене не викликало, хіба трохи смутку, що навіть якщо захочу не зможу почитати в оригіналі, а поезію на мій погляд варто читити тільки так...

"После путишествия, или Посв'ящается позвоночнику" - розповідь про конференцію в Ріо-де-Женейро. Автору не сподобався Ріо, мені розповідь. Просто не цікаво, практично зовсім. До плюсів можна віднести хіба що нестандартний погляд на місто і дзеркало в його номері, а так в основному авторська хандра.

"Путишествие в Стамбул" - чимось нагадує мені розмови, що зазвичай ведуться в компанії моїх батьків, дитяча ностальгія. Сподобалось: щиро, цікаво і мені дуже рідне. Запилений Стамбул-Константинополь-Візантія, криві вулички, східно-західна суміш. Задумалась, по схрещюванні настільки чужого виходять янголи чи химери. На янгола не схоже... Дуже пізнавально, не задумувалась над цим, православ'я ніколи не було в сфері моїх інтересів.
Стамбул не моє місто, зовсім-зовсім не моє...
Однозначно, сподобалось.

"Набережная Неисцелимых" - сподобався страшенно, мабуть другий після "Меньше единицы" в цій збірці. Венеція взимку - холодна вода і потемнілий мармур. Холод, мряка, атмосферність - несезон. Крилаті леви, прийоми у палаццо і поїздки вночі на гондолах - романтика декадансу. Красива історія про місто, про те, як він його, це місто, бачить. Я б ніколи не змогла жити в Венеції, але побуваю там обов'язково;)))

Читати всім, тому як класика...;))))))

@темы: хата-читальня

19:47 

Мудра купа сміття
Безглуздо...
Дихаю холодом, давлюся глінтвєйном - боюся жити.
Непереборне баження зробити собі фізично боляче, щоб хоч на хвилину усвідомити, що я жива.
Шалено заздрю музикантам, і чому в мене нема слуху? Я б хотіла... я б змогла...
Відчуваю себе страшенно беззахисною з коротким волоссям, наче я знищела щось, що дико заважало мені жити, але жити без цього я покищо не навчилась...
Шматками зрізаю з себе захист, з кров'ю, боляче...
Якщо ще декілька днів проведу сама, з'їду з глузду...

@музыка: The Doors

@настроение: ;jgf///

16:51 

Мудра купа сміття
В медуніверситеті вчать цинічному підходу до чужого життя, байдужа жорстокість, життя і смерть, як звично робота.
Цінне надбання, але чомусь гидко...

@темы: філософсько-психологічна муть

03:25 

Мудра купа сміття
Паталогічно не впізнаю власного обличчя в дзеркалі...

23:58 

Мудра купа сміття
Сон

В полдневный жар в долине Дагестана
С свинцом в груди лежал недвижим я;
Глубокая еще дымилась рана,
По капле кровь точилася моя.

Лежал один я на песке долины;
Уступы скал теснилися кругом,
И сонце жгло их жолтые вершины
И жгло меня - но спал я мертвым сном.

И снился мне сияющий огнями
Вечерний пир в родимой стороне.
Меж юных жен, увенчанных цветами,
Шел разговор веселый обо мне.

Но в разговор веселый не вступая,
Сидела там задумчиво одна,
И в грусный сон душа ее младая
Бог знает чем была погружена;

И снилась ей долина Дагестана;
Знакомый труп лежам в долине той
В груди дымясь чернела рана,
И кровь лилась хладеющей струей.

1841 М.Ю Лермонтов

13:55 

Сіре

Мудра купа сміття


*
Вона прокинулась.
Повільно сіла на ліжку, так само повільно підвелася і довго дивилася собі у вічі в великому потрісканому дзеркалі, що висіло на стіні навпроти. Потім пройшла у ванну кімнату, відкрила кран, зачекала поки набіжить повна ванна і повільно опустилася в крижану воду з головою. Рівно 3 хвилини слідкувала за пересуванням мухи по стелі крізь товщу води, а потім виринула на поверхню і попрямувала назад в свою кімнату, залишаючи по собі чіткі мокрі сліди на старому скрипучому паркеті.
Вона стояла перед розбитим дзеркалом і розчісувала своє мокре русяве волосся червоним гребенем.
Відкрилися двері.
Зайшла жінка. В неї в руках алюмінієва тарілка з вівсянкою і склянка холодного молока. Це була Її мати.
Жінка поставила їжу на підлогу, прямо посеред кімнати і мовчки вийшла.
Вона розчісувалась.
Закінчивши Вона закрутила волосся в тугий пучок на потилиці і сіла на підлогу снідати. Коли Вона поїла то виставила брудний посуд в коридор і підійшла до шафи.
Шафа була велетенська, всі кутки в ній були затягнуті павутиною, по якій, хутко перебираючи лапками, бігають 5 дрібних сірих павучків з чорними хрестами на черевці. Вона провела рукою по своїм костюмам, дістаючи то один то інший. Спочатку синій зі сльозами і коханням, потім червоний з жартами і болем, але все ж зупинилася на сірому, насичено сірому коктейлю посмішок і страху.
Вона одягла потерті чорні джинси з кільканадцятьма дірками, сіру сорочку з червоними і чорними квітами вишитими вручну, нафарбувала нігті і губи в криваво-червоний колір, обличчя в білий, очі підвела чорним і сірим. Посміхнулася собі на пробу і хутко вийшла. Її вже чекали надворі…

*
У сквері біля будинку на Неї очікувало двоє дівчат. Вони здалеку помітили один одну, обійнялися, розцілувалися. Маленька брюнетка з милими щічками і метким поглядом, гордо продемонструвала драний чорний пакет, Вона схвально похитала головою. Дівчата переглянулись, розсміялись і покрокували через сквер і далі по вулиці серед шуму машин і гомону пішоходів. В кожному їх кроці проглядало передчуття якоїсь Події, щось ритуальне, майже священне…
День обіцяв бути жарким, сонце вже почало припікати і пил від десятків тисяч кроків задушливою хмарою стояв у повітрі. Дівчата пробиралися через натовп спітнілих, запилених людей, які завзято кудись поспішали не помічаючи один одного. Періодично вони отримували тички і удари ліктями від найбільш нахабних. Ось і зараз огрядний чоловік, якому було певно дуже спекотно в діловому костюмі, штовхнув Її. Вона ледь не впала перечепившись через якогось хлопця, що сидів прямо на тротуарі…
На вигляд років чотирнадцяти в безрозмірній сірувато-бурий засмальцьованій футболці, що сповзла на одне плече, він байдуже дивився в простір, абсолютно не зважаючи на людей, що мало не топталися по ньому. В правій руці він тримав на пів допалену цигарку Кептан Блек, а ліва лежала на асфальті долонею догори в калюжі крові. Кров повільно витікала з його перерізаного зап’ястка.
Люди байдуже йшли повз, тільки інколи хтось починав висловлюватись з його приводу, в основному нецензурно, вступивши в криваву калюжу чи перечепившись через його ноги.
Кров була яскраво червоного кольору, кольору болю, сірий міський пил осідаючи перетворював її брудно-бордову в’язку субстанцію, кольору огиди… а люди все йшли і йшли…
Подруги ледь встигли Її підхопити. Обдивившись себе чи десь не забруднилася, Вона з ледь помітною цікавістю спробувала знайти в натовпі чоловіка, що штовхнув Її. Не знайшовши, лиш осудливо похитала головою і дівчата попрямували далі.
Ось за рогом вже видніється ціль їх мандрівки – покинута, недобудована багатоповерхівка.

*
Подруги з задоволенням увійшли у її тінь, після дикої спеки на вулиці в будинку панувала приємна вогка на пів прохолода. Вони цілеспрямовано пробирались на дах по майже відсутнім сходам і залишкам робітничого приладдя. То тут то там на підлозі лежали скелети мишей, пахло пліснявою і запустінням. Накінець вони видерлися на дах і розмістившись в тіні величезної купи будівельного сміття, переводили дух і споглядали чудовий краєвид, що відкривався звідти.
Відпочивши почали шукати Місце. Обійшовши по периметру всю будівлю, вони зупинили свій вибір на тому краї, що стрімко обривався на проїжджу частину повну автомашин. Прямо навпроти них на протилежному боці дороги, розміщалася дорога кондитерська, де з десяток відвідувачок на шпильках наминали солодощі. Дівчата дивилися на них зі зневагою і легкою заздрістю.
Брюнетка дістала зі свого пакету три товсті воскові свічки і роздала всім по одній, також з пакету були вийняті сірники і надпита пляшка червоного вина з Грузії. Дівчата запалили свої свічки і поставили їх на потрісканий бетон біля самого краю рівненьким рядком. Потім пустили пляшку по колу, кожна зробила по одному ковтку решту ж вилили вниз. Пляшка полетіла слідом за напоєм кольору крові, впала вона точно на капот сірого мерседесу і розбилася вщент, але дівчата цього вже не бачили. Вони поспішили вниз, геть з цього будинку, що тис на них своїми сірими бетонними стінами, посіченими глибокими тріщинами.
Вийшовши на вулицю дівчата розійшлись. Вона поспішила додому, скоро обід і Вона мусила бути вчасно, тому зразу ж по виходу швидкою ходою попрямувала додому. Її подруги кидали Їй услід співчутливі погляди, їм хотілося плакати, кинутися Їй на шию і ридати вголос. Але Вона не обернулась і вже через 5 хвилин вони забули про Її існування. Перейшовши дорогу дівчата зайшли у кондитерську і замовили собі по чашці чаю з тістечком. За чаєм вони весело сміялись і стріляли очима у симпатичного офіціанта, що приніс їх замовлення.

*
Вона запізнювалась просто катастрофічно, тому останній квартал вже просто бігла. Стоячи перед дверима в квартиру, яку вже дев’ятнадцятий рік була змушена називати домом, Вона нишпорила по кишеням намагаючись знайти ключі. В кінці кінців вони були знайдені, серед купи папірців з телефонами і фантиків від цукерок, і повернувши декілька разів ключ у замку Вона увійшла. Швидко скинула босоніжки і попрямувала на кухню, по темному коридору. Вся підлога в коридорі була вкрита товстим шаром пилу, по куткам лежали купи якогось мотлоху: порвані книжки, битий посуд, проржавілий трьохколісний велосипед, все було закутано в саван сірого пилу. Лише посередині була протоптана вузька стежка в пилюці. Тільки вона вказувала на те, що в цьому приміщенні жили люди.
Коли Вона увійшла на кухню, вони вже були там.
Похмурий, грузний чоловік з землисто-сірим обличчям на якому єдиною помітною деталлю виділялись брудно-коричневі вуса, вже сидів за столом в очікуванні обіду. Це був Її батько.
Висока сутула жінка в брудному халаті розливала по тарілках суп. Жінка здавалася виснаженою, її перелякані карі очі хворобливо блищали на надміру худому обличчі. Це була Її мати.
Батьки з докором дивились на Неї, поки Вона сідала за стіл. Її мати поставила перед Нею тарілку з мутно-жовтим супом на дні якого сиротливо плавали два шматка картоплі і п’ять квасолин. Посеред столу стояло блюдо з трьома звареними в круту яйцями і тарілочкою з сіруватою сілю. Деякий час всі дивились тільки собі в тарілки. Коли вони доїли Її мати почала прибирати зі столу, але Вона на почала їй допомагати як завжди, а лише сиділа і невідривно дивилася на свого батька. Він не помічав, чи робив вигляд, що не помічає, Її погляду. Не дивлячись на Неї він виклав на стіл декілька купюр. Це були гроші на аборт.
Вона все так само намагаючись піймати його погляд взяла гроші, згорнула у декілька разів і поклавши в кишеню вийшла з кухні.

*
Прошаркавши босими ступнями по запиленому коридору Вона зайшла у свою кімнату. Підійшла до вікна і різким рухом розчинила його, глибоко вдихнувши прохолодний вітер, що вже пах дощем. На небі почали збиратися хмари, від вранішньої спеки мало що залишилось. На підвіконні в Неї стояло два горщика з засохлими рослинами невідомої природи і маленький кактус, також повністю сухий, більше схожий на кульку з павутини і пилу. Ще трохи подихавши свіжим повітрям з ароматом озону і бензиновими парами Вона знесилено опустилась на підлогу в найтемнішому кутку кімнати. Тремтячими руками дістала з кишені сірники, цигарки «Парламент» і Ті гроші. Чиркнув сірник, купюри весело запалала, Вона з трохи хворобливим захватом дивилась як вони горять в Її руках. Коли ж вогонь підібрався до пальців з криваво-червоним манікюром, Вона байдуже розжала пальці. Вже майже без зацікавленості спостерігаючи політ палаючих папірців. Коли вони догоріли, Вона підпалила цигарку і з задоволенням затягнулася терпким димом. Дим з Її легень почав збиратися під стелею, клубочитися сірими хвилями. Вона замріяно спостерігала за його рухами.
Цигарка була погашена прямо об стіну, бичок пожбурений під ліжко, а Вона вже підходила до дзеркала. Натягнувши одежу так, щоб вона щільно облягала Її фігуру, подивилась на себе в фас і в профіль, Вона коротко засміялась, зло зиркаючи на своє відображення. Потім з незрозумілим виразом обличчя пильно подивилась собі у вічі. Розбите відображення з сотні шматочків, химерно шкірилось на неї обличчям якогось монстра. Вона провела пальцем по тому місцю, де сотнею поглядів на Неї дивилось Її сіре око. По склу потекла крапля крові, кривава сльоза… смішно, Вона не думала, що ще вміє плакати. хоча б так...
В тиші кімнати набатом пролунав дзвінок Її мобільного. Вона взяла його зі столу, дисплей весело світився червоним написом «Моє сонце».
Вона натиснула на клавішу,
«Відхилити дзвінок?»
«Так»
червоні літери байдуже плазували по сірому екрану,
«Вимкнути телефон?»
«Так»…
Телефон полетів під ліжко, відпочити в приємній компанії десятка бичків, пліснявілого бутерброда, пари капців і пачки таблеток. А Вона ввімкнула музичний центр, закрила очі і почала танцювати танці сліпих за зачиненими дверима під музику під яку варто плакати…
З цього своєрідного трансу Вона вийшла тільки тоді коли за вікном вже почало сутеніти, а в кутках Її кімнати почали збиратися шматка первородної пітьми. Вона обперлась руками об підвіконня і визирнула назустріч підкрадаючійся, на м’яких лапах, ночі. Вона важко дихала, Її очі збуджено блищали, Вона була майже щаслива.
Раптом Вона помітила, що прямо під її вікном, в вузькій смужці трави і дерев між нею і автострадою, двоє чоловіків каталися на велосипедах. Обидва в коротких темно-сірих плащах, в картузах і з поштарськими сумками за спиною. Вони повільно намотували вісімки між деревами. На їх велосипедах були невеличкі фари, чиє мляве світло освітлювало маленький клаптик землі під колесами і робило пітьму навкруги ще темнішою. Ця картина наповнила Її невимовним жахом, було в ній щось погрозливе, потойбічне. Один з чоловіків підняв голову і подивився Їй прямо в вічі. Вона відсахнулася від вікна перелякано дивлячись на нього, так наче воно раптом стало проваллям в нікуди, в пекло. Похапцем підбігла до музичного центру і натиснула «Стоп» .
Кімнату залила глибока, мертвотна тиша, в якій громом пролунав скрип відчиняємих дверей.

*
Це була Її мати. В руках в неї була алюмінієва тарілка з гречаною кашею і склянка зі слабким, ледь жовтим, чаєм без цукру. Її мати поставила їжу на підлогу і швидко вийшла з кімнати, намагаючись навіть не дивитися на Неї.
Вона сіла на підлогу і повільно, ложка за ложкою, почала їсти кашу. Вона не помічала смаку, навіть не подивилась ні разу, а що власне Вона їсть. Її обличчя було абсолютно порожнє, а погляд моторошно пустий. Доївши кашу Вона дістала спід ліжка пачку таблеток. Повільно, запиваючи чаєм, проковтнула всі сорок штук. Це було сильнодіюче снодійне Її матері.
Вона виставила брудний посуд в коридор, роздяглася і лягла в ліжко. Важка пухова ковдра була наскрізь мокра, як в принципі і подушка з матрацом. Коли Вона лягла, матрац прогнувся і Вона опинилася в калюжі крижаної, мутно-сірої води. Блаженно посміхнувшись Вона поринула в сон…
Надворі почалася злива, сильний вітер жбурляв потоки води у різні боки, грюкало незачинене вікно, Вона спала…
На підлозі під вікном натекла величезна калюжа, блискавки блищали що три хвилини, грім не втихав ні на секунду, Вона спала…
На вікні, губною помадою по склу було написано:

С тех пор как вечный судия
Мне дал всеведенье пророка,
В очах людей читаю я
Страницы злобы и порока.

Провозглашать я стал любви
И правды чистые ученья:
В меня все ближние мои
Бросали бешено каменья.

Посыпал пеплом я главу,
Из городов бежал я нищий,
И вот в пустыне я живу,
Как птицы, даром божьей пищи;

Завет предвечного храня,
Мне тварь покорна там земная;
И звезды слушают меня,
Лучами радостно играя.

Когда же через шумный град
Я пробираюсь торопливо,
То старцы детям говорят
С улыбкою самолюбивой:

«Смотрите: вот пример для вас!
Он горд был, не ужился с нами.
Глупец, хотел уверить нас,
Что бог гласит его устами!

Смотрите ж, дети, на него:
Как он угрюм и худ и бледен!
Смотрите, как он наг и беден,
Как презирают все его!»

Вона спала...
У далині, за дощем і вітром горіло два маленьких вогника,
Вона вже ніколи не прокинеться…

Вірш належить Лєрмонтову;)

@музыка: Рада&Терновник "Сон"

@настроение: байдужість

@темы: моє

00:31 

Хата-читальня

Мудра купа сміття
Мілорад Павич "Последняя любовь в Константинополе"

Цю книжечку мені подарували на Новий рік. Дивне свято, одночасно дико дитяче і якесь до жаху несімейне... не люблю його...

А Павича люблю;) він зовсім мене не напружує. Водить за руку в країні своїх химерних образів і асоціацій, але залишає повну свободу вибору в їх трактуванні.
Його книги можна читати у будь-якому напрямку, з будь-якого місця, і з довгими перервами, це зовсім не псує його шарму. Скоріш навпаки його книги досить важко читати запоєм. В них занадто розпливчасте, те що зазвичай називають сюжетом. "П. Л. в К." - книга-гадання, погляд на те, як читати карти таро. Дивні, часом дикі персонажі, одночасно схожі і не схожі один на одного, одночасно схожі і не схожі на людей. Події реальні і нереальні водночас, алегорії на грані фантастики. Книга, котру неможливо, та і непотрібно, розуміти, книга, котру можна тільки відчути. Дичайший брєд для тих хто не вміє читати такі речі, і вишукане задоволення для тих кому це подуші... себе я відношу до останніх;)))
Я не буду переповідати сюжет, чи описувати героїв, кожен читач бачить їх по-своєму, в цьому суть...
Читайте, якщо це для вас...

@настроение: " Никогда не остается времени на вечность!"

@темы: хата-читальня

10:46 

Мудра купа сміття
Моє волосся стало схоже на мох, руки - на втомлених зайців, а очі - на колодязі зі сльозами...
Моє дихання стало туманом, а моїм поглядом весь час прозирає хтось інший.
Гуляю осінь, катаюся на хмарах і вірю в себе...
Хочеться манікюру і справжнього життя...
Цокочу підборами, ловлю дощ і чекаю на Нього.
Має обличча стало схоже на стіну, губи - на мертвих змій, а очі перестали бачити...

@музыка: Мельница

10:34 

Хата-читальня

Мудра купа сміття
Місіма Юкіо "Исповедь маски"

Цей милий романчик мені дала почитати моя люба подружка Святуня. Оскільки це її улюблений автор, вона вирішила, що мене просто необхідно особисто з ним познайомити;)))

Не скажу, що я очікувала чогось екстраординарного, у нас зі Святою дуже різні смаки і в літературі і в кіно... До того ж я не люблю східну літературу, вона якась безкінечно від мене далека. Все ж я європейка до кінчиків пальців, як у цьому житті так у минулому і позаминулому. Хоча схід я завжди дуже любила, але європейський поглід на схід, де він такий чарівний і таємничий, чужий... незрозумілий... але прекрасний..

Повертаючись власне до роману і його автора. Автор не викликав в мене захоплення але запамятався... ну мабуть найперше тим, що зробив собі харакірі, коли в Японії відмінили інститут імператора, ні і власне тим, що був геєм... як і його герой;))

Роман написаний легко, читається швидко і не напружує. Не скажу, що мені не сподобалось, просто не зачипила... Що здивувало навіть мене саму, адже ідеї смерті, намагання бути або хоча б здаватися "нормальною" людиною і занурення у власні химерні фантазії, як засіб втекти від світу і зняти стрес, близькі мені, як нікому... Не знаю, може справа, як і з моїм астральним братом, саме в тому, що це занадто близько мені, щоб зацікавити... а може справа дісно у тій сумнозвісній "східності", ніколи не могла до кінця відчути і зрозуміти азіацьку ментальність... хоча скоріш це поєднання цих двох причин... Про свої враження від роману можу сказати лише, що він залишив мене повністю байдужою...

Не раджу читати його гомофобам, тим хто любити динамічний розвиток сюжета і далеким від японську літературу, всі інші запрошуються;))))

@темы: хата-читальня

19:40 

Мудра купа сміття
Хандра...
Хочеться придбати пачку цигарок поважче і викурити всю не перериваючись...
Хочеться купити червоного вина і випити всю пляшку на кухні в гордій самотності...
Хочеться одягати лише чорне з сірим і сильно підводити очі...
Хочеться ніколи на підводити людей і піти в кінці-кінців на пари...
Хочеться когось побачити і теревеніти годити чотири підряд...
Хочеться чогось чарівного і страшного водночас...
Хочеться нічого не їсти і нікого не бачити...
Хочеться, щоб колись це закінчилось...
П'ю горілку з чайної чашки, заїдаю гірким швейцарським шоколадом... повільно з'їжджаю з глузду...

@музыка: Земфира Мальчик

@настроение: холодно

22:10 

Мудра купа сміття
Хочу відкрити свою кавярню... Моя блакитна мрія...
Щоб там подавали травяний чай в великих чашках коричневої глини, а каву в молочно-білих, квадратних з мякими кутами...
Щоб там був напівтемний зал, світлі тепло-холодні шершаві стіни, стерта деревяна підлога і меблі темного дерева...
Щоб на кожному столі стояла свічка і в повітрі пахло кавою, дорогими сигаретами і пилом...
Щоб вдеть там грав рок, ввечері живі музиканти а вночі джаз...
Щоб там не було дурнуватих телевізорів і не ловили мобільні...
Щоб на стінах висіли фото в сепії, а фірмовими алкогольними напоями напоями були коньяк і червоне вино...
Моя блакитна мрія...

@музыка: Земфира Я полюбила вас

@настроение: www.hogwartsnet.ru/fanf/printfic.php?l=0&fid=28...

@темы: мої місця

20:33 

***

Мудра купа сміття
Я пролилася як вода
І не зберу своїх кісток
Я спинюсь щоб не сталась біда
Поки не поглинув поток
А серце моє вже як віск
І душа моя як діра
І потоку безупинний тиск
Не зупинить піщана гора

Я чекала світання як порятунку
Нового дня в барвистім пакунку
Тягнулася ніч – холодна і дика
Тягнулася ніч – байдужа й безлика

Я сміялась і ридала
І вдивлялась в білу я стелю
Чужі очі я закривала
І бачила білу пустелю
А там уявні розмови
І примарні придумані вірші
Там на мене обявлені лови
І мисливці щоразу там інші

Я чекала світання як порятунку
Нового дня в барвистім пакунку
Тягнулася ніч – холодна і дика
Тягнулася ніч – байдужа й безлика

@темы: моє

20:17 

Мудра купа сміття
Звичне почуття самотності. Я його вже не боюсь, не насолоджуюсь ним, я до нього звикла... Мабуть це найстраніше, коли почуття стають буденністю.
Байдужість, все набридло...
Холодно, мокро, нічого не хочеться. Жахливе відчуття безпричинної виснаженості.
Не хочеться навіть бачити улюблених подруг, взагалі не хочеться людей.
Хочеться слухати похмуру музику, пити трав'яний чай і вголос плакати.
Хочеться написати листа, про те, що я ніколи не зможу сказати людині в очі.
Дивно писати такі речі, зовсім не страшно, відкривати душу легше письмово, а не дивлячись людині в очі... це тому, що ти не бачиш миттєву, як правило найправдивішу, реакцію на твої слова.
Мабуть це ознака слабкості, хоча мені всеодно, я ніколи не боялась бути слабкою, скоріш мене жахала можливість бути сильною...
Сподіваюсь ті хто будуть читати мої листи не розчаруються в мені зовсім... хоча я така яка є, і з цим доводиться змиритися і мені і їм...
До чорта все набридло, треба піти гуляти під дощем, може допоможе...

@музыка: Мельница

11:41 

Хата-читальня

Мудра купа сміття
Еріх Марія Ремарк "Тріумфальна арка"

Ремарк без сумніву метр, в цьому мабуть не сумніваєть ніхто. Хоча критиків в нього до біса і більше;))) Я ж його найбільше люблю і поважаю за щирість і атмосферність. Мабуть від один з найширіший автор з усіх, що я читала. Його величезний плюс в тому, що він пише про кохання щиро, використовуючи заїжджені штампи тільки в тій мірі, в якій вони відповідають реальності. І взагалі він був незаурідною людиною, таких мало, що тоді, що тепер, недарма його так кохали красиві жінки;))) Він без сумніву мій улюблений письменник з "втраченого покоління".

Тепер власне про "Тріумфальну арку". Я відкопала абсолютно офігітєльний український переклад, не скажу, що він геніальний, але на відміну від більшості знущань з іноземної літератури, його можна читати. Я була страшенно рада, оскільки вважаю, що для того, щоб красиво розмовляти українською, я маю читати нею книжки і чим більше тим краще. Загалом "Тріумфальна арка" мені сподобалось, хоча на мій смак "Три товариші" набагато прикольніші, якісь більш завершині, чи що... Хоча всеодно річ атмосферна і напрочуд красива. Чудово передана атмосфера передвоєнного Парижа, скоріш запахом і смаком ніж образами, дуже незвичайні відчуття... І покоління тодішнє показано чудово...
"...Пий, мовчи й живи, вбивце зі скальпелем! Дивися, що з нами сталося. Наскільки я знаю, лише в стародавніх греків були бого вина і веселощів: Вакх і Діоніс. А в нас замість них - Фрейд, комплекс неповноціності й психоаналіз, страх перед гучними словами в коханні й надмір гучних слів у політиці. Жалюгідне покоління, еге ж?..."

Кохання, як і завжди у Ремарка на висоті. Та що тут казати, якщо навіть я зі своєю алергією на рожеві соплі і розжовування теми високого коханні в літературі з задоволенньм його читай. Думаю весь секрет в тому, що він дісно писав про те, що відчував і як відчував. З таким підходом до особистого життя, я чудово розумію, що в ньому знаходили найкрасивіші жінки його доби;)))
"...Жінку треба або обожнювати, або залишати. Середини немає. ..."

До рече саме, ця щирість і відсутність страху перед штампами, піддавалася в нього найбільшій критиці. Тому що, як же так, цеж прям принижує високе потуття і опускає Літературу до рівня бульварного роману!!!;)))) А він просто писав про звичайних, живих людей і для них же, але не зневажаючи свого читача, а скоріш звеличуючи його... Тому мабуть його так приємно читати...
"...Дешевий символ. Але в житті ніщо так не зворушує, як дешеві речі, дешеві символи. дешеві почуття, дешева сентиментальність. То що ж їх зробило такими дешевими? Їх безперечна правдивість? Коли тебе хапають за горло, від снобізму не залишається й сліду. ..."

Мені сподобавася головний герой. Равік, цей хірург, що зловживає алкоголем, насамперед кальвадосом і доволі цинічно відноситься до життя, не міг не умілити мене;)))) Люблю я людей в міру цінічних, з чорним гумором і почуттям честі. Ще одна причина защо люблю Ремарка і не пареварюю Хемінгуея це їх баришні. У Ремарка зразу видно, що він поважає жінок і захоплюється ними, навіть тут, де дівчина взагаліть дурепа і стерво, а ці риси погано поєднуються з еститичної точки зору, він її описує так, що нею можна захоплюватись. А у Хемінгуея вони всі як одна, істеричні дурепи, прямо гидко читати...
Взагалі тут мені найбільше сподобався російський емігрант Морозов, я майже закохалася;)))))

В плані порад, то думаю тим хто люблять Ремарка буде більш ніж цікаво, ти же хто не любить я б цю книгу не рекомендувала;)))))

@музыка: Жанна Агузарова В городе моем

@темы: хата-читальня

06:06 

Мудра купа сміття
Світ - чорно-білий малюнок на сірому тлі.
Ледьпомітні лінії чорного і білого - гафіка випадкових гострих кутів.
Бескінечний біг по-колу, серед туману, бездушного і млосного.
Дихаю водою - на вулиці дощ.
Падаю, падаю, падаю...
Підбори, пальці збиті в кров - осінь...
Сміх, яким тільки лякати дітей - боюся дивитися в дзеркало...
Я закінчілася.
Скінчились мої маски... а мені так подобалось їх грати...
Ілюзії... так до біса наівно... нам нічого не змінити, ми народжуємось вже без права вибору...
Я народилась нею...
Чорно-біле... старе фото обшарпане і замацане...

@музыка: Земфира Господа

тихий омут

главная