Ознакомьтесь с нашей политикой обработки персональных данных
  • ↓
  • ↑
  • ⇑
 
01:09 

Мудра купа сміття
Ми всі літаємо на повітряних кульках нашої фантазії.
Що ми знаємо про реальне життя? Абсолютно нічого. Ми навіть не знаємо чи існує воно взагалі, це "реальне життя" за межами наших уявлень про нього.
Ми вибудовуємо нашу поведінку з власних страхів, мрій, інтерпретацій, а зовсім не з досвіду, сьогоднішнього, щоденного досвіду.
Ми всі маленькі фантазери, безжально травмовані власним дитинством.

@темы: cеанс самокопання гіганською лопатою, філософсько-психологічна муть

01:50 

До теми психотерапії

Мудра купа сміття
Я дуже багато думала і по сьогоднішній день багато думаю про мою улюблену і цілком свідомо обрану спеціальність. Чим це цікаво мені? Для чого це потрібно людям, суспільству? Чи потрібно взагалі? Дієвість в різних аспектах життя? Високе і низьке в моїх власних цілях? Всі ці питання неодноразово підіймались мною. Не перед іншими, мені здається подібні питання, мають в першу чергу ставитись перед собою. Пошук відповідей в інших місцях - це своєрідний прояв слабкості і низької самооцінки, не бажання думати і приниження власних висновків.

Почну з низького і банального. Чому я це вибрала своєю спеціальністю? Я завжди була в великій мірі практичним реалістом і циніком, тому коли мені прийшов час серйозно задуматись над вибором спеціальності, моєю першою думкою було: "на що не шкода витратити левову частку часу відпущеного на моє існування?". Я розуміла, що треба шукати нішу котра буде мені достатньо цікава і водночас зможе мене прогодувати. До того ж мені було потрібно, що я розуміла користь моєї роботи і могла побачити результат власних зусиль. Я впевнена, що робота котра в моїй системі цінностей є абсолютно не потрібною але гарно оплачуваною дуже швидко довела б мене до самогубства. Якби це наївно не звучало, я задоволена своїм вибором. Мені дійсно цікаво і я бачу необхідність цієї роботи. Хоч як мені це властиво, я встигла нарити купу недоліків, але про це іншим разом;)
Я чудово розумію, що мені в великій мірі потрібно було почуття власної значущості, потрібності, привід пишатися собою, але хіба це погано? чи не необхідно кожному?

З приводу чогось по-вище, хоча все ж, так чи інакше, для себе, а не для інших, можу сказати, що для спеціальність грає величезну роль в формуванні мого світогляду. Ще один, альтернативний кут зору на оточуючу реальність. Та і певні моменти пояснює, що дуже заспокоює, бо інакше вони викликають ледь не містичний жах, відчуття їх безпідставності, заразності і своєї безсилості. Найяскравіше це проявляється в моїй оцінці різноманітних ідеологій, політичних і не тільки.


Високе ж в основному включає розробку теми потрібності психотерапії для суспільства в цілому і конкретної людини, як мікрокосму. Не так давно я читала Шпенглера і, якщо не брати до уваги інших цікавих але малозначних для мене моментів, я винесла певний образ сповіді, як ранньої психотерапевтичної сесії. Моє відношення до релігії теж не в тему і сподіваюсь буде описане пізніше;) Важливий тут сам факт необхідності цього і саме він з розвитком історії не змінився. Хтось може сказати: "але ж релігії нікуди не ділись і зараз, чому б не сходити на сповідь?", і буде неправий, тому що змінилися релігії і, що найважливіше, змінилися люди. Різниця насправді дуже велика, спробую пояснити. В першу чергу це авторитаризм релігії і її представників. Сучасній дорослій людині досить складно, дійсно повірити в безсумнівний авторитет догм і змиритись з недопустимістю їх критики. Сучасні релігії і їх глашатаї дуже хочуть поставити людини в позицію малої дитини, коли існують певні абсолютні критерії добра і зла, допустимого і недопустимого, котрі не підлягають обговоренню, і певні вповноважені люди, дорослі і розуміючі, котрі мають право оцінювати. Погодьтесь, для багатьох подібна позиція неприйнятна і не можу їх засуджувати, я сама одна з них;) Замість позбавляти почуття вини, що власне і розумілося під "відпущенням гріхів", представники релігії скоріш його провокують. Психотерапія ж, для мене, це скоріш шлях до більшої свободи самовиразу і відповідальності за своє життя, без почуття вини і сорому, як би людина не вирішила його прожити. Я вважаю це потрібно і важливо але і дуже страшно і саме тому потрібен психотерапевт, як людина, що створить безпечні умови для початку цього процесу. Я сприймаю свою професію, як щось дуже революційне по своєму ідеологічному підґрунті, адже ніякій державі не вигідно існування людей котрі не бояться, не почувають себе винними, не довіряються авторитетам і приймають рішення самостійно. Мабуть саме через це я органічно не сприймаю сугестивні напрямки психотерапії, хоча вони діють і люди з задоволенням до них звертаються. Бути малою дитиною так приємно, зручно і звично...

@темы: філософсько-психологічна муть

03:34 

Мудра купа сміття
У каждого из нас есть своя ночь в Гевсеманском саду. (с) Альбер Камю

18:49 

Мудра купа сміття
Ціль ніколи не виправдовує засоби.
Твої дії не тільки багато говорять про тебе, вони ще і змінюють тебе.
Насильство - це слабкість, відсутність інших важилів впливу і можливостей заявить про себе.
Воно буває виправданим, але ніколи не приносить очікуваного результату.
Ціль перестає бути реальною, стає риторикою.

@темы: філософсько-психологічна муть

03:11 

Мудра купа сміття
Мене немає.
істерю по-тихому і ридаю кожен вечір на свіжому пронікотиненому повітрі.
в цьому житті немає сенсу.
таки немає і дуже складно навчитись жити з цим знанням.
життя відкриває безмежні перспективи.
це безмежність настільки холодна і пуста, що викликає лише екзистенційний жах і головокружіння.
Мене немає.
а моїх сил апріорно не достане на все.
всі люди бояться, хтось смерті, хтось життя.
я явно з других.
мені чогось дісно не вистачає, може куражу, а може неадекватності.
я не знаю, як заповнити цю внутрішю пустоту і ненавижду себе за свою проблемність.
Мене немає... може це і на краще.

@настроение: cеанс самокопання гіганською лопатою

14:30 

Мудра купа сміття
Я, блін, закохалась! Це моя обєктивна реальність, якби мені не було соромно визнавати цей факт.

@настроение: бля

17:41 

До теми феменізму.

Мудра купа сміття
Останні пів-року доля, так чи інакше, весь час зводить мене з цією темою, люди звідти, розмови, запрошення на акції, приснопам"ятні Pussy Riot. Думаю, неспроста все це, на подібні натяки треба реагувати, а то життя може почати вчити значно жорстокіше. Наслідки осмислення і аналізу феміністичного дискурсу, як факту оточуючої дісності і у відношенні до мене особисто я вирішила сформулювати і викласти тут. Це буде дуже цікаво перечитати згодом...

Раніше у відношенні феміністичної риторики у мене виникав якийсь не оформлений спротив і я починала говорити відверту єресь, з точки зору будь-якої правовірної феменістки. Я розповідала, що я дуже співчуваю чоловікам, як в типово патріархальному, так і в феміністичному дискурсі. Адже вимоги до чомовіка в партіархальному суспільстві значно жорсткіші і безкомпромісніші, ніж до жінки. Так, жінка має сидіти на кухні, народжувати дітей і мовчати, але чоловік немає права на слабкість, він має захищати, забезпечувати і приймати рішення не знаючі сумніву. Взагалі мені здається патріархальні відносини - це намагання звести життя і взаємовідносни живих людей до статичних архітипальних образів. В феміністичному ж дискурсі чоловік - це завжди агресор, незалежно від того, що він робить чи не робить, він принжує жінку, здається самим фактом свого існування;)

Зараз обидві ці позиції переродились у щось відверто нереалістично-огидне. Жінки, котрі пашуть за двох, заробляють більше чоловіка, народжують дітей і опікуються побутом, регулярно вислуховують від нього, де їхнє місце, нерідко стають жертвами насилля в сім"ї. Але чіпляться за чоловіка, як за обов"язковий атрибут влаштованого життя в патріархальному міфі. Чоловіки. котрі вмирають на роботі, бажаючи забезпечити гідне, з їх точки зору, життя сім"ї, не отримують вдома не те що слова підтримки, а і тарілки супу, бо їх дружина зайнята духовними пошуками і болісно реагує на обмеження її прав і "примус до жіночої роботи". Так завжди буває коли ілюзії в голові не відповідають реальності за вікном і саме це я вважаю основною проблемою, а не ефімерні "обмеження прав жінок" і "підрив традиційних цінностей".

Але повернемось до формулювання мого відношення до страшної штуки під назвою "феменізм". Я зрозуміла, що мене так дратувало у всіх знайоми феменістках. Вони всі жертви. Не в їх життєвій ситуації, а в їх голові. Вони відчувають себе приниженими, пригнобленими, обмеженими в правах, об"єктами сесуальної агресії. Феменістки настільки болісно всю цю свою психологічну ситуацію переживають (помітьте я не кажу, що вона не має під собою підгрунття в їх житті і оточуючому соціумі), що в найневинніших речах бачать прояви сексизму і починають з ними запально боротись. Вони відверто фанатіють від полеміки з "уявним сексистом" - таким собі вигадими збірним образом з їх голови, з реальним ж людьми, особливо чоловіками, їм дискутувативати важко. Чоловіки якось не відповідають їх уявленням про злобних жіноненависників, а самих чоловіків якось зовсім не пре сперичатись з жінками, котрі агресивно намагаються їх впевнити які вони злісні сексисти. Саме це мене і не влаштовує, жертви не можуть встановити рівноправ"я, вони можуть лише самі стати агресорами.

@темы: філософсько-психологічна муть

01:12 

Інфантильнісь

Мудра купа сміття
Інфантильність.
Я, останнім часом, дуже гарно її ловлю в оточуючій реальності. Це загальний момент: те, що є в тобі, те, з чим зараз працюєш, з неймовірною рельєфність і чіткістю помічаєш в інших. Тепер от дозріла поділитись спостереженнями.
Інфантильність.
Наскрізний мотив сьогоднішнього суспільства. Великі діти шукають хто буде за них думати, за них вирішувати, за них нести відповідальність.
Ознаки цього помітні практично у всьому:
- соціальній інертності й повсякденній байдужості, люди тупо не хотять брати відповідальність за реальність, що їх оточує. Вони з усіх сил закривають очі і намагаються не помітити, що коїться в них під носом або наголошують на власній непричетності до подій, виправдовуючи свою бездіяльність. Зовсім як діти, котрі ховаються під ковдру від страшного Бабайки і чекають поки прийдуть Дорослі, щоб його прогнати.
- зростанню релігіозності і віри в усілякі окультно-містичні штук. Бог, священик, ворожка, цілитель, гуру - чим не сумнозвісний Дорослий. Той на кого можна звалити відповідальність і перекласти непосильний груз прийняття рішень. Він і захистить, і направить, і насварить коли треба. А абсолютна покора, для багатьох, не тільки виправдана ціна, а і бажане доповнення до списку бонусів.
- визнанні або створенні непогрішних авторитетів, щоб не потрібно було критично думати. От він/вона/воно таке розумне, просвітлене, класика одним словом, навіщо ж вигадувати велосипед. І тільки спробуй не погодитись, зразу потрапиш в розряд тупих малограмотних нездар, чи заумних понтовиків, котрі самі не знають про, що говорять. Навіть смішно стає, коли бачиш з яким жахом люди уникають дискусій, ніби зняття авторитетів з п'єдисталу зруйнує їх світ, а незгода з їх точкою зору це засудження їх як особистостей. Дуже нагадує концепцію "поганий", коли дитина має нахабство не погодитись з думкою батьків.
Подібне ставлення відверто тхне самоприниженням. Бісить мене все це, особливо в собі.

@темы: cеанс самокопання гіганською лопатою, філософсько-психологічна муть

03:00 

Догма 95

Мудра купа сміття
Догма 95 - это своеобразный клуб режиссеров, основанный в Копенгагене весной 1995 года. Целью Догмы является противостоять актуальным тенденциям современного кинематографа. При этом Догма рассматривается как своеобразная акция по спасению кино. Согласно «Догме 95» кино не личностное дело!
Сегодняшнее буйство технологического натиска приведёт к экстремальной демократизации кино. Впервые кино может делать любой. Но чем более доступным становится средство массовой коммуникации, тем более важную роль играет его авангард. Не случайно термин «авангард» имеет военную коннотацию. Дисциплина — вот наш ответ; надо одеть наши фильмы в униформу, потому что индивидуальный фильм — фильм упадочный по определению!

Обет целомудрия

Я клянусь соблюдать следующий свод правил, определенный "Догмой 95":
1. Съемки должны происходить там, где развивается сюжет фильма. Никакие искусственные декорации не разрешаются (если по сюжету фильма необходим какой-то определенный элемент, съемки надо проводить там, где этот предмет имеется).
2. Источники всех звуков в фильме должны быть видны в кадре, или подразумеваться где-то рядом (музыку в фильме можно использовать лишь в случае, если она играется инструментами в кадре или звучит из колонок, которые видно).
3. Камера не должна быть искусственно закреплена. Допускается съемка исключительно ручной камерой.
4. Фильм должен быть цветным. Не разрешаются никакие специальные подсветки. В случае, когда света для съемок недостаточно, необходимо отказаться от данной сцены или использовать источник света, естественный для данной ситуации (например, лампу).
5. Любые оптические эффекты и фильтры запрещены.
6. В фильме не должно быть действий, которые приходится имитировать во время съемок (убийства, стрельба и т.п.).
7. Фильм должен быть снят в то время и в том месте, где происходит его сюжет (здесь и сейчас).
8. Жанровое кино запрещено.
9. Фильм должен быть в формате 35мм.
10. Режиссер не должен получать вознаграждение за работу над созданием фильма.

Кроме того, я клянусь не использовать в своих фильмах собственные предпочтения. Режиссер больше не является художником. Я отказываюсь создавать авторские произведения, моя главная цель — показать правду жизни моих героев в реальных обстоятельствах. Клянусь руководствоваться всеми вышеперечисленными правилами, несмотря на общепринятую эстетику.
Данным подтверждаю мой обет целомудрия.

Копенгаген, 13 марта 1995 года

От имени "Догмы 95":
Lars von Trier
Thomas Vinterberg

@темы: очманілі ручки - ми знімаємо кіно

15:12 

Мудра купа сміття
Давно мене тут не було, шановне панство, всі хто чекав і сумував, привіт вам!
Зі мною встигла за цей час трапитися сила-силенна кумедних речей, по голові встигли прокочувати табуни псевдогеніальних мисльов і ще я знову примудрилась загнати себе в повну жопу і опинитися, в котре, на грані виключення з універу. Я в своєму репертуарі, безсумнівно!
Я чудово відпочила в славному, світло-білому місті Севастополь, в чудовій компанії і з купою дурнуватих вчинків. Філосовськи розмови з цигарками і кавою, купа алкоголю і нових знайомств.
Життя продувжує радувати всім, окрім відсутності натхнення.

17:39 

Мудра купа сміття
В ніч на Івана Купала ловлю янголів в калюжах за кістляві п'ятки.

04:28 

Мудра купа сміття
Хе, як це не банально, але я знову копаюся в собі і знову випускаю своїх тарганів по-гасати на просторах власного щоденика. В кінці кінців він саме для цього і задумувався.
Зараз мова піде про мої трабли з чоловіками. Не буду вдаватись в довгі і пространні оповіді про дорогих повій і регулярярний інтерес до мене їх поціновувачих. Про це я вже писала і не раз, тему вважаю вичерпану. Тепер я хочу написати про мої дісні трабли, гірші, серйозніші і глибші.
Вся справа в моєму страху і не прийнятті власної сексуальності.
Завжди було цікаво, чоловіки, що дісно ніколи не задумуються, що не всім дівчатам приємно читати в їх очах бажання негайно затягнути тебе в ліжко, що деякі відчувають себе при цьому шматком м'яса на прилавку, дісно цікаво. І справа не тільки в тому, що я в подібних ситуаціях відчуваю себе до жуті некомфортно і в великій мірі приниженою, я ще і не вмію себе в таких обставинах правильно поводити. Якщо зразу не відшию, то потім вже якось незручно, невічливо і страшно, доходить до того, що дозволяю повну порнографію, після якої тільки огиду до себе і відчуваєш. Причому чоловіки теж страшенно губляться і потім або довго вибачаються і починають мені абсолютно по-дибільному доводити, що вони мене достойні, або ж взагалі роблять вигляд, що нічого не сталося. А Бог мене зовнішністю не обділив і виглядати просто милою я в принципі не можу, або дісно красивою, з усіма наслідками, або взагалі сташною, змученою шваброю. Як же ж мене це часом бісить!
Тому я ніколи не дозволяю собі виглядати погано, в моєму варіанті - це просто потурання власним страхам.

@темы: cеанс самокопання гіганською лопатою

14:01 

Хата-читальня

Мудра купа сміття
Еріх Марія Ремарк "На западном фронте без перемен", "Возвращение"

Перші книжки дяді Ремарка, ті після яких він власне і став знаменитим. Гарна, дісно якісна проза. Те, що він описує, ми за давністю часу та і за жахіттями другої світової забули, про власне початок цієї історії, війну, котра розвалила всі європейські імперії, першу світову. А саме вона ж і виховала покоління, котре воювало в другу, саме вона і зламала спокійний уклад речей, підірвала влаштований європейський подут і необоротно змінила менталітет. Саме їй ми завдячуємо модернізмом, постмодернізмом, створенням і крахом різноманітних ідеологій і ідеалів, саме вона заклала фундамент сучаного невірья в красиві слова.
До того ж, цікаво подивитись на цю війну очима німців, ми ж бо завжди були з ними по різний бік фронту.
"На западном фронте без перемен" про молодь котра бачила війну і котрій нема до чого і до кого повертатись, котра вступила у війну не встигнувши подорослішати і виросла вже на фронті. Про те, як важко зазирати в очі смерті, якщо ти ни не дививя ще ні в які інші очі. Мені чомусь згадалось, що мій дідусь в другу світову пішов на фронт в 18...
"Возвращение" про те як це, навчитися знову жити після війни, про крах ідеалів, і розчарування в пафосних фразах, про фатальне нерозуміння тих хто повернувся і тих хто лишався вдома.

@темы: хата-читальня

18:07 

Мудра купа сміття
Мені завжди хотілось випробувати межу власних можливостей. Підтвердити чи спростувати дитячу впевненісь у власній всемогутності.
І от тепер я стою перед цією межею і єдине, що відчуваю, дикий страх і непевність. Я виросла і перестала довіряти собі.
Я знаю, що виходу в мене немає, я не зможу прожити життя не ступивши на цю межу. Я себе просто зненавиджу, якщо не зроблю цього.
Але дуже чітко усвідомлюю, що раз ступивши на цю дорогу з неї неможливо звертути, неможливо зупинитися на пів дорозі, неможливо дозволити собі слабкість. А я занадто давно в себе не вірю.
Боже бережи, ця дорога має лише три кінцеві точки і лиш одна з них може називатися успіхом, інші ж приводять в безрадісні місцини з написами: "цвинтар" і "божевільня". І до кожної з цих точок шлях почнеться з кроку на межу.

08:56 

Хата-читальня (знову скопом)

Мудра купа сміття
Оксана Забужко "Музей покинутих секретів"
Думаю, варто пояснити, чому я так люблю цю авторку і читаю її в такій кількості. Вся справа в тому, що вона подарувала мені відчуття батьківщинни. Не в слезливо-націаналістичному сенсі, а скоріш як культорної традиції. Без цього просто неможлива самодостатність, завжди буде гнітити відчуття глибокої провінційності.
Щодо роману. Це бузсумнівно одна з найкращих її речей, найбільш завершена, логічна, мабуть єдине в неї, що можна не сумніваючись назвати романом.
Як завжди відверто, в мене повсякчас, читаючи її книжки, виникає відчуття їх автобіографічності, і тут справа не в схожості чи несхожості подій життя, а скоріш в глибині занурення в персонажі. Їй віриш.
Родинна історія, з дитинства надавала їй величезного значення.
УПА, завжди їх поважала, за готовність захишати свій дім від кого завгодно і за те, що вони ще одна цеглинка якою можна пишатися в нашій історії.
Концепція "кохання, що вбиває", потрібно знати, на пару з концепцією "дорогої повії", абсолютно необхідно в сучасних умовах будь-якій дівчині.
Коротше, рекомендую.


Льюїс Керрол "Аліса в країні див" "Аліса в задзеркаллі"
Дірвалась до класика;)
Ці дитячі казочки, я не змогла осилити ні в дитинстві, ні в підлітковому віці. От тільки зараз до них доросла.
Пречудова фантасмагорія, особливо "Аліса в задзеркаллі" - шахова партія для людей з фантазією.
Тепер я знаю, що ми всі снимося Чорному королю, можемо проходити крізь дзеркала, сваритися з часом, щоб попити чай з Божевільним Капелюшнеком і заводити собі Чеширського кота. Можете мене привітати;)


Оксана Забужко "Книга Буття: глава четверта"
Антиутопія. Я їх щиро не люблю, за гротеску перебільшеність і відсутність людей. Але це цілком пристойно.


Марія Матіос "Солодка Даруся"
Дуже спокійний, замилувально-описовий твір. Багато національного колориту і помітна відстороненість в описі людей. Ти читаєш про події, а те як вони відбились в голові персонажів потрібно додумувати самому, щось в цому є чаруючого.
Немає соціально-історичних подій, є лише їх удари по життю звичайних людей, котрим вони всі глибоко фіолетові. Українська ментальність у всій своїй красі. А взагалі роман про божевільну.


Габріель Гарсія Маркес "Скверное время"
Цей письменник з когорти моїх улюблених. Щось в ньому є таке до жаху мені близьке, якийсь дуже мій кут погляду.
Це збірка одних з перших його оповідань. Звичне Макондо, люди заплутані в павутину власної інтравертності і опресутнений час.


Чеслав Мілош "Родинна Європа"
Це атобіографічно-світоглядне ессе польського автора. Мені було ціково хоча б тому, що я дуже погано знайома з польською літературою та і культурою взагалі, а це штука потрібна, особливо враховуючи взаєморозташування країн і спільні моменти історії.
Дісно цікаво, хоч і достатньо складно для читання. Практично все 20-те сторіччі в філософському онтогенезі автора. Ось саме такі люди і започаткували сьогочасну недовіру до ідеалів і політичних гасел. Страшенно сподобались історично-соціологічні паралелі автора.
Ех, шкода, що в нас не пишуть подібних книжок.

@темы: хата-читальня

16:54 

Мудра купа сміття
Я довго вчилася жити зі своїм тілом, зживалася-зросталася, до сьогодні не докінчила цей складний процес.
Таку зовнішність, як в мене треба вміти носити. Як мені колись, років в 10-12 напророчив батько: "Вика у тебя будет сложная и опасная робота, будеш роботать красавицей."
Вразлива і нестійка підліткова психіка важко переносить підвищений, конкретно спрямовиний, інтерес до власної персони з боку протилежної статі. Я ж до того ще не вміла і ненавиділа демонструвати себе. А до мене чіплялись, на Бога, чоловіки за 40, зараз я вже якось призвичаїлась, а в 15 це просто огидно, принизливо і страшно. Екскорт-сервіс на виїзді, Боже, невже ж я так схожа на дорогу повію?!?!
Один з моїх найпронизливіших підліткових страхів - вирости дурненькою красуню, пламасовою лялькою для багатих чоловіків, предметом декору.
До того ж, в мою власну викохану і вилюблену естетику, я ну зовсім-зовсім не вписувалась. Мені подобається небанальна зовнішність, нестандартні риси обличча, щось химерне, особливе, з самобутньою енергеникою, щось тендітне, миле, вишукане. Це дуже мало співвідноситься з білявою, блакитноокою шваброю метр вісімдесят зростом, з формами у всіх потрібних місцях і ногами від вух. Я дуже довго вчилась це носити так, щоб не виглядало пошло.
Зараз легше, знайшла щось своє, якусь притаманну тільки мені енергетику, трохи по-іншому подивилась власні риси обличча, попустило, одним словом. Відношення до свого обличча змінили дві фрази абсолютно не зв'язаних між собою людей. Перша звучала так: "Якби ти жила в середньовіччі з тебе б малювали ікони" а друга: "Ти схожа на пташку, якусь таку хижу пташечку".
Моя мама каже: "Ти така красива зараз стала, аж страшно" і це дісно страшно.
Щось таке плакучо-пекуче, темне і гливке в рисах обличча. Плакальна зовнішність, великі очі кутиками вниз, щось ніби бачать незвідане і сльози в них стоять. Я по-віньця повна темної води, щось заворожуєче, як омут.
Боронь Боже, в такий впасти, ніколи не випливеш.

@темы: cеанс самокопання гіганською лопатою

18:34 

Мудра купа сміття
Тіла затруєні страхом.
Зіщулені, як вихованці сиротинцю, котрі завши чекають удару, вічноголодні вовченята.
Паралізуючий, зводячий з глузду, безособовий жах перед життям.
Як тавро природженого рабства, адже раби завжди бояться, тому то вони і раби.
Спадкова патологія, утрутнена в кров, як смертельна зараза від якою нема шляху порятуватися.
Невитравлені діти страху, недобитки сконалої епохи.
Страх руйнує душу, млосно-нудотна огида до себе, єдине бажання - забутись.
Запливаючі жиром тіла, в марній спробі захиститись від світу, котрий ще не зробив їм нічого поганого.
І байдужість, бісова байдужість до всього, всі сили йдуть на втечу від себе.
Нагальна, невідпорна потреба НЕвідчувати, НЕбачити, НЕчути.
Дрож і запоморочлива млосність, як від погляду у пріру, коли необережно зазираєш до себе всередину, бо там провалля до щенту заповнене жахом і ядучий дим ненависті до себе куриться над ртутним озером без дна.
Самознищення, духовна самокастрація, ось до чого це веде.
А страх все так само піниться в нашій крові, труїть наші душі і вичавити його з себе ой, як тяжко, ой, як довго, ой, як страшно.
По-краплині, по малесенькій краплині, випалюєш його з себе, вибігуєш, як рахіт і кінця-краю цьому не видно.
Боже, тільки б на дітей не перейшло, тих ненароджених, що боїшся отруїти власною спаскудженою кровью.

@темы: cеанс самокопання гіганською лопатою, філософсько-психологічна муть

16:00 

Хата-читальня

Мудра купа сміття
Олександр Пушкін "Капитанская дочка"

Сказати, що мені не сподобалось - нічого не сказати. Не всі поети вміють писати прозу, а так, щоб чіпляло, так взагалі одиниці. Направду не можу сказати чому, вони ж мають все відчувати якось більш тонко, гостріше, чому ж не можуть цього передати в прозі? Не їх формат?
Оповідання не погане, написано гарно, якісно, але воно якесь холодне, беземоційне, як виморожене. Опис подій, опис ситуацій, опис побуту але людей немає, живих людей з їх переживаннями. Безбарвні статисти, без внутрішньої логіки, не те щоб не логічні, просто внутрішньо не важливі. Люди зі звичками але без характерів, котрими повниться російська література 19 сторічча, типажі, просто типажі.
А поет він гарний, хоч теж з холодком, чисто естетичне, безчуттєве задоволення від читання.

@темы: хата-читальня

05:57 

Золотисто-коричневе

Мудра купа сміття
19:39 

Мудра купа сміття
Байдужість - віра і зневір'я
Чорний ліс і темний став,
Ходити, марнуючи повітря,
Безтіла тінь, усе чим став.
Серця пекучіші жарини
В тіла утиснені, як у гроби.
Темна вода, занурююсь в глибини.
Потопельні красуні з квітами журби,
Вони чекають, хижі упириці,
Що труять кров, ці квіти зла.
Передгрозове небо, блискавиці,
Химерні сни, де ти колись жила.
З хибного кола вирватись у прірву,
Де воля, пустота і смерть,
Все це життя - пістрява ширма,
За нею темне царство вищих сфер.

@темы: моє

тихий омут

главная