Ознакомьтесь с нашей политикой обработки персональных данных

URL
  • ↓
  • ↑
  • ⇑
 
10:09 

Мудра купа сміття
крапка кома контрольоване божевілля кома кома неконтрольоване падіння


06:30 

Мудра купа сміття
Калейдоскоп.
я розбила цей світ, щоб гратись з різнокольоровими уламками.
Божевілля.
я розбила себе, щоб зібрати наново зі битих скелець.
Кров.
я граюся з битим склом, брюднячи своєю кров'ю все, до чого торкаюсь.
Секс.
огидне в своїй тварності але таке бажане дійство.
Смерть.
темрява і спокій. безодня в котрій зникають уламки мене і світу.
Любов.
хворобливе бажання близькості. цілі люди не бувають так близькі.
Ненависть.
потяг розтовкти уламки чужої душі в пил, котрий пожре тіло-носій.
Я монстр?

06:57 

Мудра купа сміття
Варто зізнатись, я мазохістка.
Не тільки і не стільки в плані збудження від болю та принижень в ліжку і садо-мазо еротичних фантазій для маструбації, а скоріш по-життєво.
Я закохуюсь в мудаків, котрі будуть робити мені боляче самим фактом свого існування.
Людина за котру я погодилась вийти заміж вибудовує наші стосунки на принципі тотальної фрустрації всіх моїх потреба.
Занадто близько і занадто далеко одночасно. Неможливо далеко - коли хочеться близькость, занадто близько - коли хочеться усамітнення. Як ніжні ласки ножем по відкритій рані. Ну і вічна ілюстрація моєї замінності.
Людина в котру я закохана і з котрою переріодично трахаюсь вибудовує наше спілкування на принципі достатньо низького рівня моєї самооцінки.
Компліменти-образи чи просто незрозуміло що. І вічне нагадування, що він гімно але інші гімно ще гірше. Якщо можна дійти до дна деприсивного самоприниження, то тільки з ним.
Людина в котру я закохана з котрою розмовляю, ніколи не трахалась і вірогідно не буду, просто живе в іншій реальності, замішаній на траві і особистому божевіллі.
Я знаходжу якась дуже збочене задоволення вислуховуючи його історії про жінок в котрих він закоханий і з котрими не трахається.
Варто визнати, я мазохістка.
Визнати і змиритись.
Від болю можна свідомо кайфувати, якщо не вважати це чимось неправильним і хворобливим.
Думаю я доросла до моменту, коли можу це в собі визнати, раніше не визнавала і займалась маструбацією, тепер можу допустити, щоб боляче мені робив хтось окрім мене. Я почала більше довіряти людям?

20:29 

Мудра купа сміття
Рік - помер.
Бог - помер.
Ми всі помремо.
Мої поздоровлення милі родичі, улюблені друзі, обожнювані вороги і інші огидні двуногі істоти схожі на мене.
Нехай єдиним почуттям що ви відчуєте, озирнувшись, щоб подивитися на власний труп, буде задоволення.
Помераймо, бо ми того варті!

00:45 

Черный человек

Мудра купа сміття
Друг мой, друг мой,
Я очень и очень болен.
Сам не знаю, откуда взялась эта боль.
То ли ветер свистит
Над пустым и безлюдным полем,
То ль, как рощу в сентябрь,
Осыпает мозги алкоголь.

Голова моя машет ушами,
Как крыльями птица.
Ей на шее ноги
Маячить больше невмочь.
Черный человек,
Черный, черный,
Черный человек
На кровать ко мне садится,
Черный человек
Спать не дает мне всю ночь.

Черный человек
Водит пальцем по мерзкой книге
И, гнусавя надо мной,
Как над усопшим монах,
Читает мне жизнь
Какого-то прохвоста и забулдыги,
Нагоняя на душу тоску и страх.
Черный человек
Черный, черный!

"Слушай, слушай, -
Бормочет он мне, -
В книге много прекраснейших
Мыслей и планов.
Этот человек
Проживал в стране
Самых отвратительных
Громил и шарлатанов.

В декабре в той стране
Снег до дьявола чист,
И метели заводят
Веселые прялки.
Был человек тот авантюрист,
Но самой высокой
И лучшей марки.

Был он изящен,
К тому ж поэт,
Хоть с небольшой,
Но ухватистой силою,
И какую-то женщину,
Сорока с лишним лет,
Называл скверной девочкой
И своею милою.

Счастье, - говорил он, -
Есть ловкость ума и рук.
Все неловкие души
За несчастных всегда известны.
Это ничего,
Что много мук
Приносят изломанные
И лживые жесты.

В грозы, в бури,
В житейскую стынь,
При тяжелых утратах
И когда тебе грустно,
Казаться улыбчивым и простым -
Самое высшее в мире искусство".

"Черный человек!
Ты не смеешь этого!
Ты ведь не на службе
Живешь водолазовой.
Что мне до жизни
Скандального поэта.
Пожалуйста, другим
Читай и рассказывай".

Черный человек
Глядит на меня в упор.
И глаза покрываются
Голубой блевотой, -
Словно хочет сказать мне,
Что я жулик и вор,
Так бесстыдно и нагло
Обокравший кого-то.
. . . . . . . . . . . .

Друг мой, друг мой,
Я очень и очень болен.
Сам не знаю, откуда взялась эта боль.
То ли ветер свистит
Над пустым и безлюдным полем,
То ль, как рощу в сентябрь,
Осыпает мозги алкоголь.

Ночь морозная.
Тих покой перекрестка.
Я один у окошка,
Ни гостя, ни друга не жду.
Вся равнина покрыта
Сыпучей и мягкой известкой,
И деревья, как всадники,
Съехались в нашем саду.

Где-то плачет
Ночная зловещая птица.
Деревянные всадники
Сеют копытливый стук.
Вот опять этот черный
На кресло мое садится,
Приподняв свой цилиндр
И откинув небрежно сюртук.

"Слушай, слушай! -
Хрипит он, смотря мне в лицо,
Сам все ближе
И ближе клонится. -
Я не видел, чтоб кто-нибудь
Из подлецов
Так ненужно и глупо
Страдал бессонницей.

Ах, положим, ошибся!
Ведь нынче луна.
Что же нужно еще
Напоенному дремой мирику?
Может, с толстыми ляжками
Тайно придет "она",
И ты будешь читать
Свою дохлую томную лирику?

Ах, люблю я поэтов!
Забавный народ.
В них всегда нахожу я
Историю, сердцу знакомую, -
Как прыщавой курсистке
Длинноволосый урод
Говорит о мирах,
Половой истекая истомою.

Не знаю, не помню,
В одном селе,
Может, в Калуге,
А может, в Рязани,
Жил мальчик
В простой крестьянской семье,
Желтоволосый,
С голубыми глазами...

И вот стал он взрослым,
К тому ж поэт,
Хоть с небольшой,
Но ухватистой силою,
И какую-то женщину,
Сорока с лишним лет,
Называл скверной девочкой
И своею милою"

"Черный человек!
Ты прескверный гость.
Это слава давно
Про тебя разносится".
Я взбешен, разъярен,
И летит моя трость
Прямо к морде его,
В переносицу...
. . . . . . . . . . . . .

...Месяц умер,
Синеет в окошко рассвет.
Ах ты, ночь!
Что ты, ночь, наковеркала?
Я в цилиндре стою.
Никого со мной нет.
Я один...
И разбитое зеркало...

14 ноября 1925 Сергей Есенин

@темы: роздуми про татуювання

06:58 

кінець.

Мудра купа сміття
час закінчився. в цьому світі більше не можливо жити.
мої демони вирвались на свободу. тепер їм треба крові. моєї крові. вони не дадуть мені прийти в себе, їм осоружна чужа допомога, а сама я не можу їх приборкати.
демони вже не засинають від моїх казок. вони відчули світ. вони вже дихають зовнішнім повітрям. вони підуть лише зі мною.
збираюсь переїжджати в їх прірву. страшно зробити собі боляче, але виходу немає. у мене є сили лише на це.
бувайте.
люди ви чудові.
люди ви огидні.
я не хочу бути.
не хочу з вами, не можу без вас.
бувайте.

00:11 

Фрагменти не написаної прощальної записки мого, в котре, не скоєного самогубства

Мудра купа сміття
***
Похмуро і сіро.
А головне пусто.
Життя абсолютно пуста штука, якщо ти не дозволяєш йому торкатися себе. Набір більш і менш кольорових картинок з групою речовин для моделювання яскравості і контрасту.
А я не дозволяла, будда хрєнова, мені все було пофіг.
У мене не було бажань, тому що не було мене.
...

***
Бувайте!
Не смійте себе звинувачувати! Чуєте, не смійте!
В усьому винна лише я, ви зробили все, що могли, навіть більше! Більше я б сама не дозволила.
...

***
Я перелякана тварина.
Вічно загублена, вічно втікаюча, вічно руйнуюча своє життя. Я не знайшла в цьому світі нічого, навіть себе не знайшла. Моє життя пройшло як сон, як вічне балансування на межі втрати свідомості.
Кошмар, безперервний кошмар, коли все, що ти можеш згадати, це постійний страх. Безглуздий, тому що безпричинний. І зараз я вже не в силах його заглушити бодай на хвилину.
Ви всі грухі і сліпі ні в чому не винні, тому що я мовчу, мовчу і посміхаюсь. Я вислуховую ваші історії, я розумію, я співчуваю, я силюся допомогти, я зникаю.
Ні секудни для себе, бо мене немає.
Все безглуздо, тому що я труп. Хоча, ні, брешу, я не труп, мерці не бояться.
Я перелякана тварюка, без ознак вищої нервової діяльності. Вічно зіщулена, вічно мовчазна, прикидаюся мертвою, бо мерців не чіпають.
...

***
Боже, як хочеться бути особливою.
А коли усвідомлюєш наскільки навкруги багато людей, живих, думаючих, страждаючих людей котрим пощастило значно менше ніж тобі, приходить вина.
Хочеться спаскудити свою смазливу мордашку, викинути свій диплом, хочеться втопити себе в алкоголі, різати собі вени.
Хочеться довести всім яка ти огидна, огидна як всі.
Хочеться довести, що ти не варта їх любові, щоб не відчувати цієї бісової відповідальності, чортової необхідності виправдовувати чужі сподівання. І страшно, страшно, що вийде. Страшно залишитися одній.
Бо я не особлива.
Мене взагалі немає, нема за що зачіпитись, ні зовні, ні всередині.
Мене забрала прірва, мене вкрав страх.
Таких як я не варто народжувати.
...

06:10 

Мудра купа сміття
я нікому не довіряю.
сьогодні я до дна це зрозуміла.
це в моїй голові.
я боюсь, що якщо я не буду ідеальною мої батьки від мене відмовляться.
і я вважаю вони праві, вони лише люди і не зобов'язані мене терпіти.
і я злюсь і творю хуйню, щоб звільнитись від цього страху.
він не відпускає.
а я не ідеальна.
це безвихідь.
мамі треба було зробити аборт.
вона просто ніколи не думала, як мені з цим жити.
або віддати мене в інтернат, вона про це говорола і я їй повірила, я цього чекала.
у батька немає сил на чужі проблеми.
навіщо їм я.
чому люди народжують дітей?
щоб мучити когось окрім себе?

16:53 

Амбівалентність

Мудра купа сміття
13:53 

Мудра купа сміття

Мені здається, я старію.

У мене вже не виходить, як раніше, довго, безкінечно довго, кружляти в безповітряній височині.

Я стала більш земною, в цьому є плюси, можливо я зможу жити не так безплотно, хоч мені все ще занадто страшно дійсно віддатись чомусь.

Боюсь продешевити, боюся заплутатись і встряти в реальність, боюся втрати здатність підніматись НАД.

Але і залишитись безплотно-безплідною, приєднатись до купи забутих мерців, вже мертвих, ще живих і все ще не народжених, боюсь.

Я бачу цю гору мертвих, що дивляться на мене пустими очима і намагаються довести безглуздість моїх прагнень, в повітряному мареві гірських вершин, крізь темні окуляри власної депресії.

Гори - кістки землі, складенні з людських кісток, земля переварююче черево для людської плоті.

Я фаталістка, ніщо немає сенсу, чому ж так страшно здатись пошлою?

Я старію, і мені немає чим пишатись, в цьому світі немає нічого мого, нічого створеного мною.

Думаєте виправлю?

Треба спробувати, хоча б для того, щоб виправдати перед собою відмову від самогубста.

 

 

 

 


00:59 

Мудра купа сміття

У мене поступово атрофуються мізки, голова пуста-пуста, салат з думок ні одна з котрих не додумується до кінця.

Я мовчу.

Думки, бажання, мрії, позиції відмирають за непотрібністю, за перманентною нереалізованістю.

Я мовчу.

Образи забуваються, люди зникають з мого життя і саме життя проходить не зачіпаючи.

А я мовчу.

Мовчу навіть тоді коли хочеться кричати, коли ріже по-живому, коли не задовольняє вже ні одна розмова.

Я мовчу.

Я відчуваю себе паралізованою, під скляним ковпаком, в акваріумі.

Від життя мене відділяє лише крок, один різкий рух, але я боюсь порізати руки і як довбана риба лише беззвучно відкриваю рота.

Я мовчу.

І час прослизає крізь пальці невпинно несучи мене до вічного спокою забутої могили.

Я мовчу і вбиваю час, а він вбиває мене.

 

 


02:19 

Мудра купа сміття
Каждая тварь умирает в одиночестве. (с) Доні Дарко

03:59 

Дзеркало

Мудра купа сміття
Я схожа на божевільну, щось аутично-космічне в блиску черепа і беземоційному обличчі з лобом посіченим зморшками від завжди невдалих спроб щось виразити мімікою.

Я схожа на плід забороненої любові, гібрид ельфа і гобліна, занадто багато не до кінця гострих кутів, занадто великі вічно-сумні очі, занадто охайні вуха, присмак неправильності і непропорційності в занадто правельних рисах обличча.

Я схожа на монашенку, з невідомої секти, втікачку з суворого неіснуючого монастиря. Безмежно багато втоми і покори. Дике сумир'я через яке крадькома проривається лють. Якому богу я принесла обітницю? Кому відійшла моя жертва? Богу? Богині? Думається Калі...

Я схожа на починаючу Нью-Йоркську шльодру ультраправих поглядів. Незграбна брутальність, невміла сексуальність. Стрижка під нуль, шрам на потилиці, незрозуміло-агресивне татуювання поверх, при вічних сукнях/спідницях, масивних прикрасах, оленячо-пташиному обличчі і жіночному силуеті.

Я схожа на лису мавпу. Забагато тваринного, навіть тварного в неприхованому волоссям рельєфі черепа. Правокує, не дає забути, що людина це тварина.

Я схожа на ракову хвору після хіміотерапії, в своїх шарфах намотаних на голову (під ними занадто виразно помітна відсутність волосся), зі своїм блідим і змучиним лицем, згорбленою, втомленою фігурою і нервово-розсмиканою манерою.

Але мені всеодно, я все життя боялась дзеркал.
Я відчуваю себе більше ніж голою, сукою, епатажною стервою і скаженою відьмою. Це приємно, хоч я все ще не можу звикнути і витравити з себе ужимки вічноналяканого підлітка з інтелегентної родини, в них є щось компульсивне, звично-заспокійливе для мене.
Соромно зізнатись але я боюсь, що такою мене не будуть любити/терпіти/сприймати. Ніби гарним людям подобаються сірі, забиті жертви.
В моєму житті занадто багато страхів, добре, що я навчилась на них не зважати.
Просто треба не забувати: ЛИСИМ ЖІНКАМ МОЖНА ВСЕ...

...а під волоссям всі ми лисі.

02:14 

Звіт про подорож за грань

Мудра купа сміття
Що буде якщо перестати думати про те, що про тебе подумають інші... Божевілля? Соціальна дезадаптація? Свобода?
Що буде якщо померти залишившись живою... Монашество? Рабство? Тварне існування?
Ніколи не відчувала більшого кайфу ніж ріжучи собі волосся, думаю навіть вени було б менш спокусливо.
Чого боятись?.. Неприняття? Остракізму?
Немає більшої перемоги, ніж над власними страхами!
Як ви можете довіряти людям ні разу їх не перевіривши? Як ви можете вірити в реальність ні разу її не тестивши?
Наївнісь? Дурість? Наївна дурість?
Є якесь убожество в забито-зіщулених душах вічних розумниць/красунь/відмінниць і просто правильних дівчаток. Бідні перелякані створіння, думаєте життя справедливе? Думаєте ваша правильність вбереже вас від ударів і зрад?
Жити як всі, померти як всі, НАВІЩО?
Я хочу плюнути в вічність, бо інакше безмістомність мене з'їсть і суїцид з можливого стане єдиноможливим.
На що ти здатний, якщо ти не здатний на ВЧИНОК?
Життя принципово безглузде, людям навкруги ти насправді байдужий, чому б тоді не ЖИТИ? Жити як хочеться, як лежить душа, ЧОМУ ні?
Чому люди такі боягузи?!?!
А я божевільна, божевільна сука, переходьте на інший бік вулиці, коли бачите мене, бійтесь, БІЙТЕСЬ, безумство заразне!

12:03 

брудно-рожеве

Мудра купа сміття
21:14 

Я - егоїстична сука

Мудра купа сміття

Я довго маялась постійним почуттям вини... неохопним... необ"єктивізованим... безособовим.

Вина як фон. За що? А грець його знає, либонь за власне існування.

Місцями, при обтяжливих зовнішніх обставинах, а я завжди була проблемною, цей фон розростався у паралізуючий напад самопринижиння і самобічування, з обов"язковим і цілком логічним суїцидальним додатком. До реальних спроб самогубства справа доходили лише в раньопідліткові роки, але думки були більш ніж нав"язливі.

А зараз мене раптово осяйнув, обухом по голові, катарсіс.

Вся справа в моїх категоричних і репресивних моральних засадах, соціальних інтроектах, інтерналізованій християнський етико-моральній системі, з усіма її протиріччями і культом страждань.

Мені просто соромно за левову частину моєї особистості.

Я відчуваю себе винною за власну, цілком нормальну і природну, егоїстичність:

за тілесні потреби,

за сексуальні бажання,

за бажання задоволення,

за емоції,

за тягу до самореалізації,

за бажання дбати про себе.

Відмова і заперечення з необхідністю і логічністю веде до самогубства. Якби я не відмовила собі в ньому, мені б не довелось зараз в цьому копатись.

І ще, знаєте, бажання перекласти обов"язки дбати про матеріальне на когось іншого найгірша форма егоїзму.

Ти, весь такий чистий, непорочний і високодуховний, займаєшся високим і працюєш в царині духу, а хтось інший має за тобою прибирати, тебе годувати і одягати. Ти ж вище всіх цих клопотів. Чого ж тоді жреш, скотина, харчуйся духовним ефіром!!!

Я нікому могла передоручити це, мене так виховали - треба самій задовольняти власні потреби. У інших є свої справи і своє життя.

А я не могла, мені було соромно дбати про себе.

Тепер я вчуся не винити себе, що я - егоїстична сука. Ідеалу не існує. А прагнути до вигадки, тим більше не моєї, я відмовляюсь.


@темы: філософсько-психологічна муть, cеанс самокопання гіганською лопатою

18:04 

Я не хочу подобатись, я хочу бути.

Мудра купа сміття
Я патологічно не здатна до конкуренції. В позитивно-життєствердному сенсі.
Я наполегливо намагаюся довести оточуючим,
що я за них гірша,
що я їх не варта,
що я дурепа, істеричка і скандалістка,
що я огидна і сексуально НЕ приваблива,
що я лінива, безталанна і соціально НЕ пристосована.
Я зі шкіри лізу, що б налякати людей, котрі зголошуються зі мною спілкуватись.

Я не хочу подобатись, я хочу бути.
Не хочу витрати життя на намагання догодити смакам людей навкруги.
Дико боюсь стати зручною, приємною, ніякою дівчиною, без особливостей.
І витрачаю життя на намагання НЕ догодити смакам близьких.
Може воно того і не варте?
Бо, в сутності, яка різниця між догоджанням і НЕ догоджанням?
Ті ж яйця, тільки в профіль.

Але, хай там як, а я збираюсь знову поголитись.
(дослідивши в процесі всі патологічні аспекти подібного вчинку)

@темы: cеанс самокопання гіганською лопатою

03:46 

Мудра купа сміття
Важко повертатись з-за меж реальності.
Екзистенційний досвід затягує, після нього буденність видається прісною. Але існувати в ньому весь час... це можуть дозволити собі лише святі безумці, в мене ж все занадто добре з технікою безпеки.
Занадто боюсь загубитись. Забути, що треба їсти\спати\рухатись. Забути, що треба стояти ногами на землі навіть, якщо занурюєшся в космічні безодні.
Але я не вмію розмовляти про погоду, не вмію насолоджуватись простими буденними радощами і "поглажеваниями" власного его.
Я добвана наркоманка.
Тому після нетривалого відпочинку я знову беруся копирсатись у звалищі ідей і фобій в черепній коробці і не тільки своїй.
Але повертатись з розкопок завжди важко. Тому що те абсолютно виснажене і інертне створіння на котре я перетворююсь мало мені приємне і ще менш соціально адаптоване.
Підбиваючи підсумки.
Цей пост беззмістовний, але в Москву я з"їздила гарно.

02:15 

Мудра купа сміття
Осінні павутинки вже не літають, мряка, дощ і всепроникаюча промозклість.
Час подумати, час подепресувати, час психічних загострень і постійних застуд - сезон переходу.
Осінні павутинки вже не літають - сама павутина залишилась.
Павутина, як моя фантазія-бачення життя.
Кожен тут і муха і павук одночасно.
А клейкі павутинки тут міжособистісні контакти, моральні та емоційні зобов"язання.
Ми б"ємось в цій павутині до повного виснаження, не бажаючи, насправді, вирватись.
Бо що є за межами цієї сітки? Лише безповітряна пустота, дика самотність і божевілля.
Але трЄпихаємось (ламаючи крильця, ріжучись об сталево гострі нитки, калічачи себе і інших) не дивлячись на повну беззмістовність.
А як по іншому? Не будеш рухатись - павутина тебе задушить.
Ти, як ти, зникнеш, заснеш, впадеш в анабіоз, помреш.
Скільки таких живих мерців ходить навкруги? А скільки натиснули "Esc"?
Перманентна війна з усім світом? Ні, просто, життя.

@музыка: Кино - Песня без слов

@темы: філософсько-психологічна муть, cеанс самокопання гіганською лопатою

22:52 

Мудра купа сміття
Я з касти неприкасаємих. Касти прокажених.
Я ношу з собою свою безодню. І регулярно заглядаю туди, щоб подивитись на різві ігри своїх демонів.
Декаданс, езотерика, екзистенціалізм, макабричні єресі - так цікавіше, я б без цього не змогла.
Але за це є плата. Почуття огидності, напівбожевілля, заразрості. Ледьстримний крик: "Не підходь! Не торкайся!"
Ну і постійні думки про самогубство...

тихий омут

главная