• ↓
  • ↑
  • ⇑
 
Записи с темой: філософсько-психологічна муть (список заголовков)
21:14 

Я - егоїстична сука

Мудра купа сміття

Я довго маялась постійним почуттям вини... неохопним... необ"єктивізованим... безособовим.

Вина як фон. За що? А грець його знає, либонь за власне існування.

Місцями, при обтяжливих зовнішніх обставинах, а я завжди була проблемною, цей фон розростався у паралізуючий напад самопринижиння і самобічування, з обов"язковим і цілком логічним суїцидальним додатком. До реальних спроб самогубства справа доходили лише в раньопідліткові роки, але думки були більш ніж нав"язливі.

А зараз мене раптово осяйнув, обухом по голові, катарсіс.

Вся справа в моїх категоричних і репресивних моральних засадах, соціальних інтроектах, інтерналізованій християнський етико-моральній системі, з усіма її протиріччями і культом страждань.

Мені просто соромно за левову частину моєї особистості.

Я відчуваю себе винною за власну, цілком нормальну і природну, егоїстичність:

за тілесні потреби,

за сексуальні бажання,

за бажання задоволення,

за емоції,

за тягу до самореалізації,

за бажання дбати про себе.

Відмова і заперечення з необхідністю і логічністю веде до самогубства. Якби я не відмовила собі в ньому, мені б не довелось зараз в цьому копатись.

І ще, знаєте, бажання перекласти обов"язки дбати про матеріальне на когось іншого найгірша форма егоїзму.

Ти, весь такий чистий, непорочний і високодуховний, займаєшся високим і працюєш в царині духу, а хтось інший має за тобою прибирати, тебе годувати і одягати. Ти ж вище всіх цих клопотів. Чого ж тоді жреш, скотина, харчуйся духовним ефіром!!!

Я нікому могла передоручити це, мене так виховали - треба самій задовольняти власні потреби. У інших є свої справи і своє життя.

А я не могла, мені було соромно дбати про себе.

Тепер я вчуся не винити себе, що я - егоїстична сука. Ідеалу не існує. А прагнути до вигадки, тим більше не моєї, я відмовляюсь.


@темы: філософсько-психологічна муть, cеанс самокопання гіганською лопатою

02:15 

Мудра купа сміття
Осінні павутинки вже не літають, мряка, дощ і всепроникаюча промозклість.
Час подумати, час подепресувати, час психічних загострень і постійних застуд - сезон переходу.
Осінні павутинки вже не літають - сама павутина залишилась.
Павутина, як моя фантазія-бачення життя.
Кожен тут і муха і павук одночасно.
А клейкі павутинки тут міжособистісні контакти, моральні та емоційні зобов"язання.
Ми б"ємось в цій павутині до повного виснаження, не бажаючи, насправді, вирватись.
Бо що є за межами цієї сітки? Лише безповітряна пустота, дика самотність і божевілля.
Але трЄпихаємось (ламаючи крильця, ріжучись об сталево гострі нитки, калічачи себе і інших) не дивлячись на повну беззмістовність.
А як по іншому? Не будеш рухатись - павутина тебе задушить.
Ти, як ти, зникнеш, заснеш, впадеш в анабіоз, помреш.
Скільки таких живих мерців ходить навкруги? А скільки натиснули "Esc"?
Перманентна війна з усім світом? Ні, просто, життя.

@музыка: Кино - Песня без слов

@темы: філософсько-психологічна муть, cеанс самокопання гіганською лопатою

01:09 

Мудра купа сміття
Ми всі літаємо на повітряних кульках нашої фантазії.
Що ми знаємо про реальне життя? Абсолютно нічого. Ми навіть не знаємо чи існує воно взагалі, це "реальне життя" за межами наших уявлень про нього.
Ми вибудовуємо нашу поведінку з власних страхів, мрій, інтерпретацій, а зовсім не з досвіду, сьогоднішнього, щоденного досвіду.
Ми всі маленькі фантазери, безжально травмовані власним дитинством.

@темы: cеанс самокопання гіганською лопатою, філософсько-психологічна муть

01:50 

До теми психотерапії

Мудра купа сміття
Я дуже багато думала і по сьогоднішній день багато думаю про мою улюблену і цілком свідомо обрану спеціальність. Чим це цікаво мені? Для чого це потрібно людям, суспільству? Чи потрібно взагалі? Дієвість в різних аспектах життя? Високе і низьке в моїх власних цілях? Всі ці питання неодноразово підіймались мною. Не перед іншими, мені здається подібні питання, мають в першу чергу ставитись перед собою. Пошук відповідей в інших місцях - це своєрідний прояв слабкості і низької самооцінки, не бажання думати і приниження власних висновків.

Почну з низького і банального. Чому я це вибрала своєю спеціальністю? Я завжди була в великій мірі практичним реалістом і циніком, тому коли мені прийшов час серйозно задуматись над вибором спеціальності, моєю першою думкою було: "на що не шкода витратити левову частку часу відпущеного на моє існування?". Я розуміла, що треба шукати нішу котра буде мені достатньо цікава і водночас зможе мене прогодувати. До того ж мені було потрібно, що я розуміла користь моєї роботи і могла побачити результат власних зусиль. Я впевнена, що робота котра в моїй системі цінностей є абсолютно не потрібною але гарно оплачуваною дуже швидко довела б мене до самогубства. Якби це наївно не звучало, я задоволена своїм вибором. Мені дійсно цікаво і я бачу необхідність цієї роботи. Хоч як мені це властиво, я встигла нарити купу недоліків, але про це іншим разом;)
Я чудово розумію, що мені в великій мірі потрібно було почуття власної значущості, потрібності, привід пишатися собою, але хіба це погано? чи не необхідно кожному?

З приводу чогось по-вище, хоча все ж, так чи інакше, для себе, а не для інших, можу сказати, що для спеціальність грає величезну роль в формуванні мого світогляду. Ще один, альтернативний кут зору на оточуючу реальність. Та і певні моменти пояснює, що дуже заспокоює, бо інакше вони викликають ледь не містичний жах, відчуття їх безпідставності, заразності і своєї безсилості. Найяскравіше це проявляється в моїй оцінці різноманітних ідеологій, політичних і не тільки.


Високе ж в основному включає розробку теми потрібності психотерапії для суспільства в цілому і конкретної людини, як мікрокосму. Не так давно я читала Шпенглера і, якщо не брати до уваги інших цікавих але малозначних для мене моментів, я винесла певний образ сповіді, як ранньої психотерапевтичної сесії. Моє відношення до релігії теж не в тему і сподіваюсь буде описане пізніше;) Важливий тут сам факт необхідності цього і саме він з розвитком історії не змінився. Хтось може сказати: "але ж релігії нікуди не ділись і зараз, чому б не сходити на сповідь?", і буде неправий, тому що змінилися релігії і, що найважливіше, змінилися люди. Різниця насправді дуже велика, спробую пояснити. В першу чергу це авторитаризм релігії і її представників. Сучасній дорослій людині досить складно, дійсно повірити в безсумнівний авторитет догм і змиритись з недопустимістю їх критики. Сучасні релігії і їх глашатаї дуже хочуть поставити людини в позицію малої дитини, коли існують певні абсолютні критерії добра і зла, допустимого і недопустимого, котрі не підлягають обговоренню, і певні вповноважені люди, дорослі і розуміючі, котрі мають право оцінювати. Погодьтесь, для багатьох подібна позиція неприйнятна і не можу їх засуджувати, я сама одна з них;) Замість позбавляти почуття вини, що власне і розумілося під "відпущенням гріхів", представники релігії скоріш його провокують. Психотерапія ж, для мене, це скоріш шлях до більшої свободи самовиразу і відповідальності за своє життя, без почуття вини і сорому, як би людина не вирішила його прожити. Я вважаю це потрібно і важливо але і дуже страшно і саме тому потрібен психотерапевт, як людина, що створить безпечні умови для початку цього процесу. Я сприймаю свою професію, як щось дуже революційне по своєму ідеологічному підґрунті, адже ніякій державі не вигідно існування людей котрі не бояться, не почувають себе винними, не довіряються авторитетам і приймають рішення самостійно. Мабуть саме через це я органічно не сприймаю сугестивні напрямки психотерапії, хоча вони діють і люди з задоволенням до них звертаються. Бути малою дитиною так приємно, зручно і звично...

@темы: філософсько-психологічна муть

18:49 

Мудра купа сміття
Ціль ніколи не виправдовує засоби.
Твої дії не тільки багато говорять про тебе, вони ще і змінюють тебе.
Насильство - це слабкість, відсутність інших важилів впливу і можливостей заявить про себе.
Воно буває виправданим, але ніколи не приносить очікуваного результату.
Ціль перестає бути реальною, стає риторикою.

@темы: філософсько-психологічна муть

17:41 

До теми феменізму.

Мудра купа сміття
Останні пів-року доля, так чи інакше, весь час зводить мене з цією темою, люди звідти, розмови, запрошення на акції, приснопам"ятні Pussy Riot. Думаю, неспроста все це, на подібні натяки треба реагувати, а то життя може почати вчити значно жорстокіше. Наслідки осмислення і аналізу феміністичного дискурсу, як факту оточуючої дісності і у відношенні до мене особисто я вирішила сформулювати і викласти тут. Це буде дуже цікаво перечитати згодом...

Раніше у відношенні феміністичної риторики у мене виникав якийсь не оформлений спротив і я починала говорити відверту єресь, з точки зору будь-якої правовірної феменістки. Я розповідала, що я дуже співчуваю чоловікам, як в типово патріархальному, так і в феміністичному дискурсі. Адже вимоги до чомовіка в партіархальному суспільстві значно жорсткіші і безкомпромісніші, ніж до жінки. Так, жінка має сидіти на кухні, народжувати дітей і мовчати, але чоловік немає права на слабкість, він має захищати, забезпечувати і приймати рішення не знаючі сумніву. Взагалі мені здається патріархальні відносини - це намагання звести життя і взаємовідносни живих людей до статичних архітипальних образів. В феміністичному ж дискурсі чоловік - це завжди агресор, незалежно від того, що він робить чи не робить, він принжує жінку, здається самим фактом свого існування;)

Зараз обидві ці позиції переродились у щось відверто нереалістично-огидне. Жінки, котрі пашуть за двох, заробляють більше чоловіка, народжують дітей і опікуються побутом, регулярно вислуховують від нього, де їхнє місце, нерідко стають жертвами насилля в сім"ї. Але чіпляться за чоловіка, як за обов"язковий атрибут влаштованого життя в патріархальному міфі. Чоловіки. котрі вмирають на роботі, бажаючи забезпечити гідне, з їх точки зору, життя сім"ї, не отримують вдома не те що слова підтримки, а і тарілки супу, бо їх дружина зайнята духовними пошуками і болісно реагує на обмеження її прав і "примус до жіночої роботи". Так завжди буває коли ілюзії в голові не відповідають реальності за вікном і саме це я вважаю основною проблемою, а не ефімерні "обмеження прав жінок" і "підрив традиційних цінностей".

Але повернемось до формулювання мого відношення до страшної штуки під назвою "феменізм". Я зрозуміла, що мене так дратувало у всіх знайоми феменістках. Вони всі жертви. Не в їх життєвій ситуації, а в їх голові. Вони відчувають себе приниженими, пригнобленими, обмеженими в правах, об"єктами сесуальної агресії. Феменістки настільки болісно всю цю свою психологічну ситуацію переживають (помітьте я не кажу, що вона не має під собою підгрунття в їх житті і оточуючому соціумі), що в найневинніших речах бачать прояви сексизму і починають з ними запально боротись. Вони відверто фанатіють від полеміки з "уявним сексистом" - таким собі вигадими збірним образом з їх голови, з реальним ж людьми, особливо чоловіками, їм дискутувативати важко. Чоловіки якось не відповідають їх уявленням про злобних жіноненависників, а самих чоловіків якось зовсім не пре сперичатись з жінками, котрі агресивно намагаються їх впевнити які вони злісні сексисти. Саме це мене і не влаштовує, жертви не можуть встановити рівноправ"я, вони можуть лише самі стати агресорами.

@темы: філософсько-психологічна муть

01:12 

Інфантильнісь

Мудра купа сміття
Інфантильність.
Я, останнім часом, дуже гарно її ловлю в оточуючій реальності. Це загальний момент: те, що є в тобі, те, з чим зараз працюєш, з неймовірною рельєфність і чіткістю помічаєш в інших. Тепер от дозріла поділитись спостереженнями.
Інфантильність.
Наскрізний мотив сьогоднішнього суспільства. Великі діти шукають хто буде за них думати, за них вирішувати, за них нести відповідальність.
Ознаки цього помітні практично у всьому:
- соціальній інертності й повсякденній байдужості, люди тупо не хотять брати відповідальність за реальність, що їх оточує. Вони з усіх сил закривають очі і намагаються не помітити, що коїться в них під носом або наголошують на власній непричетності до подій, виправдовуючи свою бездіяльність. Зовсім як діти, котрі ховаються під ковдру від страшного Бабайки і чекають поки прийдуть Дорослі, щоб його прогнати.
- зростанню релігіозності і віри в усілякі окультно-містичні штук. Бог, священик, ворожка, цілитель, гуру - чим не сумнозвісний Дорослий. Той на кого можна звалити відповідальність і перекласти непосильний груз прийняття рішень. Він і захистить, і направить, і насварить коли треба. А абсолютна покора, для багатьох, не тільки виправдана ціна, а і бажане доповнення до списку бонусів.
- визнанні або створенні непогрішних авторитетів, щоб не потрібно було критично думати. От він/вона/воно таке розумне, просвітлене, класика одним словом, навіщо ж вигадувати велосипед. І тільки спробуй не погодитись, зразу потрапиш в розряд тупих малограмотних нездар, чи заумних понтовиків, котрі самі не знають про, що говорять. Навіть смішно стає, коли бачиш з яким жахом люди уникають дискусій, ніби зняття авторитетів з п'єдисталу зруйнує їх світ, а незгода з їх точкою зору це засудження їх як особистостей. Дуже нагадує концепцію "поганий", коли дитина має нахабство не погодитись з думкою батьків.
Подібне ставлення відверто тхне самоприниженням. Бісить мене все це, особливо в собі.

@темы: cеанс самокопання гіганською лопатою, філософсько-психологічна муть

18:34 

Мудра купа сміття
Тіла затруєні страхом.
Зіщулені, як вихованці сиротинцю, котрі завши чекають удару, вічноголодні вовченята.
Паралізуючий, зводячий з глузду, безособовий жах перед життям.
Як тавро природженого рабства, адже раби завжди бояться, тому то вони і раби.
Спадкова патологія, утрутнена в кров, як смертельна зараза від якою нема шляху порятуватися.
Невитравлені діти страху, недобитки сконалої епохи.
Страх руйнує душу, млосно-нудотна огида до себе, єдине бажання - забутись.
Запливаючі жиром тіла, в марній спробі захиститись від світу, котрий ще не зробив їм нічого поганого.
І байдужість, бісова байдужість до всього, всі сили йдуть на втечу від себе.
Нагальна, невідпорна потреба НЕвідчувати, НЕбачити, НЕчути.
Дрож і запоморочлива млосність, як від погляду у пріру, коли необережно зазираєш до себе всередину, бо там провалля до щенту заповнене жахом і ядучий дим ненависті до себе куриться над ртутним озером без дна.
Самознищення, духовна самокастрація, ось до чого це веде.
А страх все так само піниться в нашій крові, труїть наші душі і вичавити його з себе ой, як тяжко, ой, як довго, ой, як страшно.
По-краплині, по малесенькій краплині, випалюєш його з себе, вибігуєш, як рахіт і кінця-краю цьому не видно.
Боже, тільки б на дітей не перейшло, тих ненароджених, що боїшся отруїти власною спаскудженою кровью.

@темы: cеанс самокопання гіганською лопатою, філософсько-психологічна муть

20:49 

Мудра купа сміття
Марудна справа вірити в життя.
Нестися, поспішати, не встигати. Немає часу на життя. Нема коли дихнути навіть. Та й не потрібно, вільний час - дурні думки. Нема чого робити йди копати, в'яжи, біжи, зубри пургу. Пуста, криштально чиста голова - шлях до нірвани, спосіб осягнути світ. Жени думки, поганою мітлою. Вони уб'ють, привяжуть до землі. Страх в голові, дозволь собі літати. Не думати, не знати, все могти. Пройдися по межі, від краю і до краю, за горизонт, дорогою із мрій.
Дозвольте собі бути, просто бути. Собі, таким як є. Пустіть себе, у вільні води, у глиб, у сон, у яв, у транс.
Небудь, скинь всі маски. Небудь, бо тільки так ти Є.

@темы: кишенькові фантасмогорії, філософсько-психологічна муть

02:44 

Мудра купа сміття

Модель зрідні повії.
Вони торгують своїм тілом і фейсиком.
Наявність інтелекту чи душі не те, щоб виключається, просто має занадто мале значення.
Вмій гарно посміхатися, а все інше дрібниці.
Це є в кожній жінці, генетично закладиний матеріал за право вододіти котрим чоловік має заплатити певну ціну.
Суспільство воліє бачити жінок саме такими, і ми з робимо все, щоб відповідати цим стандартам.
Ми виставліємо себе на прилавок життя, і залажавшийся товар викливає лиш зневажливу жалість і сумніви в своїй якісності.
Деякі робліть, це суто жіноче суспільне збочення, своєю роботою.
Щож, якщо є чим торгувати, то вперед, чому б і ні?



@темы: філософсько-психологічна муть

05:36 

Спокойная ночь

Мудра купа сміття
Я завжди дуже болісно, но параної, переживала втручання в свій внутрішній світ. Натовп хамів, що чіпають, з таким старанням, гармонічно розкладені деталі брудними руками і що найгірше тягнуть з собою ті, що прийшлися їм до душі. А я стою як обпльована, всюду бруд і мої винаходи вже благополучно пустили у використання, як свої. І звісно, не один з цих хамів не забув мені сказати, що і де з ними було не так, в моїй інтерпритації, які вони, хами, чудові і яка я дурепа.
Мені здавалась, що вони обкрадають мене незворотно, що я залишуся пуста і нічого не варта, адже я вірила, що вони краще знають, що з цими дрібничками робити. А я ж безнадійний ламєр і до життя не пристосована.
Я боялась чужого осуду.
Набагато легше нікому нічого не показувати і не розказувати, ніж потім терпіти критику помножену на зневагу.
Пережитки заниженої самооціки.
Лише містичним осяванням і Рейдом проти тарганів можна пояснити, ставшу мені кристально зрозумілою думку, що не дивлячись на те, що хтось може в тебе щось сплагіатити, щось забрати і оголосити своїм, ти завжди залишишсь комплексом, цілісністю, яку ніхто в тебе забрати не зможе. Ніхто не вкраде твою особливість, занадто багато в ній складових.
Фууух, з цим знанням значно легше жити...

@музыка: Наутилус "Люди"

@темы: філософсько-психологічна муть, cеанс самокопання гіганською лопатою

00:09 

Мудра купа сміття
В житті існує три етапи:

Перший, на якому людині, тоді ще дитині, потрібна сім'я, товариство і почуття близькості з батьками, що не почувати фатальної самотності.


Другий, коли для досягнення подібного результату потрібні друзі. Їх компанія, їх розуміння, божевільні гулянки і задушевні розмови. Це рятує, без цього неможливо!


І останній, з котрого, мабуть, починається дорослість. Коли людина починає усвідомлювати свою відстороненість і від сім'ї, і від друзів. Розуміє, що його життя - це його справа, виникає певна здорова байдужість до чужого життя, підкреслюючи повагу до особистого простору іншого. Це, мабуть, осоновна ознака закінчення формування власного простору життя. Це період, коли життєво необхідне кохання, довіра і опора, життя на двох, інакше самотність стає всеохоплюючою.


Я, мабуть, вже стою на порозі третього етапу... так, виросла загублена маленька дівчинка...

@темы: філософсько-психологічна муть

23:28 

Мудра купа сміття
У кожного своя правда. Ти поважаєш іншу людину рівно на стільки, на скільки ти приймаєш його правду, хоча б як найкращу з можливих правд для нього. Приймаючи людину в свій особистий простір, своє коло найближчих, потрібно зважати на її правду і розуміти, що ця правда змінить, в тій чи іншій мірі, твою особисту. Тож, будьте перебірливими, інакше в якийсь момент можите не впізнати себе. Одним з оберемку моїх, не завжди обгрунтованих, страхів був страх загубити себе в уламках чужих життів, відбитках чужої сутності на моєму безкінечко пластичному внутрішньому Я. Тепер я зрозуміла, що пластилін не перестає бути пластиліном, як би його не скрутило. Але до людей я все такаж перебірлива.

@темы: філософсько-психологічна муть

06:59 

Мудра купа сміття
Для виховання дітей потрібні лише три речі: бути для них достойним прикладом, любити їх і вміти роповідати гарні казки.

@темы: філософсько-психологічна муть

06:28 

Мудра купа сміття
За маскою вседозволеносні завжди ховається дика самотність...

@темы: філософсько-психологічна муть

01:38 

Мудра купа сміття
Гарні часи - це коли між реценціями на книжки мені нема чого написати.

@темы: філософсько-психологічна муть

03:26 

Мудра купа сміття
Дитина стає дорослою коли усвідомлює, що вона дитина.

@темы: філософсько-психологічна муть

06:57 

Мудра купа сміття
"Ніколи не судіть про людину по її друзях. В
Іуди вони були бездоганні." (Поль Валері)

-чудова фраза але мене не переконало. Мені завжди здавалось, що Іуда, не дивлячись ні на що, був непоганою людиною...

@темы: філософсько-психологічна муть

03:15 

Мудра купа сміття
Цигарки - анастезія для мозку...

@темы: філософсько-психологічна муть

01:14 

Мудра купа сміття
Твій світ можуть змінити або дуже близькі або зовсім не знайомі люди. І якщо перші роблять це поступово, крок за кроком. Ти їх сам вибираєш і ступінь їх впливу також. У тебе є час звикнути і змиритися зі змінами. Незнайомці ж змінюють все раптово, часто навіть не здогадуючись про свою роль та і взагалі про ваше існування. Але ці зміни остаточні і безповоротні, як ніякі інші.
Ось і я недавно зустріла в метро людину, що змінила моє життя. Йому було років 25 і він був одягнений в сіре пальто...

@темы: ЖизнЯ, філософсько-психологічна муть

тихий омут

главная