• ↓
  • ↑
  • ⇑
 
Записи с темой: моє (список заголовков)
12:03 

брудно-рожеве

Мудра купа сміття
05:57 

Золотисто-коричневе

Мудра купа сміття
19:39 

Мудра купа сміття
Байдужість - віра і зневір'я
Чорний ліс і темний став,
Ходити, марнуючи повітря,
Безтіла тінь, усе чим став.
Серця пекучіші жарини
В тіла утиснені, як у гроби.
Темна вода, занурююсь в глибини.
Потопельні красуні з квітами журби,
Вони чекають, хижі упириці,
Що труять кров, ці квіти зла.
Передгрозове небо, блискавиці,
Химерні сни, де ти колись жила.
З хибного кола вирватись у прірву,
Де воля, пустота і смерть,
Все це життя - пістрява ширма,
За нею темне царство вищих сфер.

@темы: моє

18:16 

Мудра купа сміття
Безособовий крик і гомін тихий.
Нам уквітчують жінки дорогу в пекло.
Цей потяг безсоромний, дикий,
Бринить, зове, хоч на хвилину б зтихло.
Диявольське багаття горить в душі
і кличе в небо.
Проміж зірок, блукати по межі,
нам більшого не треба.

Ми голову, як в омут, пхаєм поміж хмар
І очі боємось закрити, бо ми сліпі.
Буремні почуття кидають нас із холоду у жар
І правда затуля нам рот, бо ми німі.
Довіку блукаємо в облудах лабіринту
казок, для стомленого серця.
Випхані в життя, як у гонитву
за щастям, де ж це?

@темы: моє

00:31 

Мудра купа сміття
Хто я? - Сліпа?
Хто я? - Повія?
Хто я така?
І де моя мрія?
Хто мене кличе?
Вітер чи доля?
Що мені зиче,
Моя проклята воля?

@темы: моє

21:53 

Ельфи

Мудра купа сміття
Бескінечно тягнуться дні... години... роки...
А за спиною чути тихі, хижі кроки.
З віку в вік ми блукаємо світами,
І почвар вбиваємо добрими словами.
Нам сотні років, за нами сотні битв,
Ми так втомились від ваших молитв.
Ми не боги і навіть не їх слуги,
Ми безсмертні, нам не страшні наруги.

Коли ви дивитесь в безодню,
Вона дивиться на вас.
Коли полюєте на монстрів,
Стаєте одним з нас.

Вдень ми бачимо на небі зорі,
А вночі танцюєм не просторі.
Ми бачимо кожну краплю роси,
Наша зброя - любов до краси!
Ми бачимо суть всіх речей,
Тому ми самотні серед людей.
Ми знаємо ї щастя і біль,
Але у нас єдина ціль.

Коли ви дивитесь в безодню,
Вона дивиться на вас.
Коли полюєте на монстрів,
Стаєте одним з нас.

@темы: моє

21:52 

Народна

Мудра купа сміття
Дикі гуси прилетіли,
Сірим небо заліпили.
Закрутили, завертіли,
Наші душі підхопили
І мереживо сплели,
Щоби ми у нім жили

Сірі миші прибігали,
Наше сонце затуляли.
Об'їдали, обгризали,
А ми діри ті латали.
Наші нитки розпускались
І на них ми вниз спускались.

Чорні лебеді приплили,
Чорним землю всю залили.
Підхопили, полетіли.
Ну, а ми не захотіли
І зостались на землі,
Тихо сидіть на мілі.

@темы: моє

21:50 

Мудра купа сміття
Мені залишився лиш крок
За тонку грань, за тишу...
Там де закінчаться слова,
Де всі пісні залишу.

Тож треба танцювати,
Як в останній раз!
Тож треба танцювати,
Ми останні з нас!

Мені залишився лиш сміх
Над людьми з їх світом.
Де їх обов'язки й любов
Зв'язали своїм гнітом.

Тож треба танцювати,
Як в останній раз!
Тож треба танцювати,
Ми останні з нас!

Мені залишився лиш страх
І прірва розуміння,
Що я людина а не птах,
А в них в руках каміння.

Тож треба танцювати,
Як в останній раз!
Тож треба танцювати,
Ми останні з нас!

@темы: моє

21:50 

Людині, що привчила мене до довгих піших прогуляном містом

Мудра купа сміття
Мої прогулянки із тінню,
Прогулянки по гострому камінню.
Сірій бруківці зі снів і бажань,
Забутих речей, нездійснених чекань.
Мої розмови з власною душею.
У цьому натовпі я розмовляю лише з нею.
Мої слова, безглузді і ліричні.
Мої вчинки, до одурі логічні.
Моє життя, із вітру й диму,
А я сама - примара з Риму.

Мої прогулянки по місту,
Чужому, вільному від змісту.
Від страхів болю і вагань,
Від рішень, вчинків і питань.
Мої розмови з тобою, як з собою,
І ніч навкруг здається нам живою.
Мої слова, що лізуть в душу.
Мої вчинки, не хочеться, а мушу.
Моє життя - дорога, що приводить зиму,
А я сама - примара з Риму.

@темы: моє

21:35 

Мозаіка

Мудра купа сміття
Горять свічі
у підвалах.
Бринять струни
на гітарах.
Ідуть духи
по дорогах.
Завмерають
на порогах.

Завмерають, засинають,
Сірим пилом облітають.


Сидять мертві
на канапах.
Ми ж танцюєм
на канатах.
Діти мерзнуть
по кімнатах.
Мертві плачуть
та на святах.

Мертві плачуть, духи скачуть,
Діти це не сплять і і бачать.

@темы: моє

21:34 

Мудра купа сміття
Марення, задуха, чиста маячня,
Тютюнові хмари наповнили життя.
З диму визирають друзі, вороги,
Сміються, знущаються - рятують від нудьги.
Безглузді картини не схожі на людей,
А я посміхаюся і кажу їм: "Хей!"
Брудні слова, напівтемні кімнати,
Я хочу лиш того, що не можу мати.

Я шукаю шляхи,
Що ведуть на дахи,
Де крізь темні роки
Мені світять зірки.
Я шукаю шляхи,
Де літають птахи...

Я плачу без причини, сміюся без ідей,
Я п'ю вино зі смаком орхідей.
Нам світить сонце з чужого вікна
І додому піду я сьогодні одно.
А когось вдома нікому чекати,
Та я маю забути, я маю співати.
Не варта сліз чужа біда,
Чужі сльози то просто вода.

Я шукаю шляхи,
Що ведуть на дахи,
Де крізь темні роки
Мені світять зірки.
Я шукаю шляхи,
Де літають птахи...

@темы: моє

21:31 

Кіно

Мудра купа сміття
Я пишу собі листи,
Відсилаю телеграми.
Я згубилася в ночі,
Що простягнулася між нами.
Я дивлюсь собі у вічі.
Я беру себе за руку.
Я казала "так" вже тричі,
Забувая про розлуку.

А сонце світить всеодно,
А ми живемо, як в кіно.
І хто я є? - Байдуе всім.
І хто вони? - Байдуже їм.

Я себе вже загубила
І не знала де шукати.
Я нічого не любила
І пішла собі блукати.
І запалюю я свічі,
Щоб побачити дорогу.
І зав'язую я вічі,
Щоб не бачити нічого.

А сонце світить всеодно,
А ми живемо, як в кіно.
І хто я є? - Байдуе всім.
І хто вони? - Байдуже їм.

@темы: моє

05:58 

Мудра купа сміття
Коли настане час тіней
І будуть судити людей.
Коли янгол постукає в ваші двері
І "небо" напишуть на стелі.
З будинку вийде він,
Він - людина стін.

Він не має нічого свого.
Він краде частину твого.
Він прагне жити твоїм життям.
Він хоче догодити царям.

Коли ваші мрії вийдуть на волю
І блукатимуть по полю.
Коли вершники проїдуть по землі
І великі стануть малі.
По вулиці пройде він,
Він - людина без змін.

Він не має нічого свого.
Він краде частину твого.
Він прагне жити твоїм життям.
Він хоче догодити царям.

Коли знайдуться ноти для труби
І вічність прошепоче: "полюби"
Коли мертві покинуть свої схрони
І з життя зникнуть заборони.
До тебе прийде він,
Він - людина без сторін.

Він не має нічого свого.
Він краде частину твого.
Він прагне жити твоїм життям.
Він хоче догодити царям.

@темы: моє

20:14 

Жовте

Мудра купа сміття

*
Тяжкість життя осідає складками на стегнах. Дрябла шкіра, погаслий погляд. Я давно намагаюсь не помічати власного тіла. Так легше.
Коли мені сказали, я спочатку не повірила. Хоча, кому я брешу, я не вірю і зараз, не можу повірити. Страшний діагноз! Страшний діагноз!!! Всі чекають, що ти будеш істерити, що тебе треба втішати і підтримувати. Безглузда дурня від якої стає лише гірше. Я взагалі не хочу про це думати, ви ж нагадуєте мені весь час.
Друзям сказала, що поїду до батьків. Родичам, що з’їжджу розвіятися з друзями. Він перестав дзвонити сам.
Всі документи оформила тур фірма, треба було лише їх забрати. Речі давно зібрані, вічний лікарняний на роботі – час викликати таксі.
Купа сорочок, декілька суконь і ніяких купальників. Не хочу бачити свої руки, я вкрала їх у якоїсь наркоманки. Більшість свого одягу я здала в Фонд допомого мало імущим, меблі розпродала, улюблені дрібнички роздарувала, зробила косметичний ремонт – пособі я залишаю пусту квартиру, де ніщо не нагадуватиме про мене. І ще кришталеву вазу з жовтими нарцисами, які він так любив.
Я одягла свій улюблений плащ кольору охри і вийшла до машини. Надворі, як завжди дощ. Ненавиджу цю погоду, це місто, цю країну. Скоріше б забратися звідси!

*
Весь переліт я не відривалась від ілюмінатора, заворожено проводжала поглядом шалено далеку землю. Перед очима стояла яскрава і до болю реальна картина нашої авіакатастрофи. Літак впаде просто на он те величезне пшеничне поле. Байдужі спеціалісти будуть відшкрібати наші мізки від пошматованої обшивки. А діловиті журналісти шукатимуть вдалий ракурс для трагічного репортажу у вечірніх новинах, бажано з горою димлячого металу, забризканим кров’ю колоссям і мертвим тільцем якоїсь дитини, он той ангелоподібний малюк якраз підійде.

*
Аеропорт зустрів нас яскравим сонцем, задушливою спекою і гомоном чужої мови. Паспортний контроль був досить недбалим, але черги страшенні. Біля виходу, як на параді, вишикувались машини таксі в жовто-чорну шашечку. Біля них, купками по два-три, стояли таксисти, явно місцеві. При нашій появі вони з нерозбірливими криками англійською кинулись до нас. Я вибрала собі кремезного, зарослого волоссям і бородою дядька з немалим пузом і каріозними зубами. В його машині смерділо дешевими цигарками і блювотинням. Від запаху і незвичної спеки мене одразу почало немилосердно нудити. Чоловік розмовляв і палив не перестаючи, машина підстрибувала на роздовбаній дорозі, а я з жахом розуміла, що зараз втрачу свідомість. В голові паморочилось, темний смердючий салон, водій, який щохвилини повертався до мене, щоб окотити сумішшю сигаретного диму, запаху гниючих зубів і звуків напівзнайомих слів – матеріалізував шийся сюрреалістичний кошмар.
Коли я вибралась з машини біля дверей свого готелю мене знудило просто на клумбу з якимись екзотичними квіточками. Від їх крячачої яскравості заболіла голова. Очі здавалися сухими і шершавими, хотілось їх витягти і викинути, щоб не шкрябали ніжну внутрішню поверхню голови. Весь персонал в готелі мене страшенно дратував, вони всі якось дибільно посміхались! Мене починало трусити від одного погляду на їх пусті, глумливі посмішки. Діставшись свого номера я негайно виставила всіх за двері, відмовилась від обіду/вечері/сніданку і попросила не турбувати мене найближчі декілька днів.
Номер був світлий, оформлений в золотисто-жовтих тонах. Холодні медові килими, золотисто-коричневі штори, охристі шпалери в мілку квіточку. Кинувши свою валізу на велетенського розміру ліжко, я пройшла в ванну. Вмилась теплуватою водою з ароматом хлорки, прополоскала рот. В кімнаті я вмостилась в розлаписте кресло оббите гірчичним плюшем, думати. Від спеки в кутках кімнати дрижало марево. Кондиціонер висів під стелею мертвим хробаком, звісно він не працював. Мене мутило, номер повільно обертався перед очима, я стікала потом. Липка, смердюча, я на диво болісно відчувала свою матеріальність. Хотілось здихатись свого тіла, воно невимовно дратувало, заважало дихати.

*
По стіні навпроти повз тарган. Я загіпнотизовано спостерігала за його рухом. Він здавався мені прекрасним: ідеально збалансоване тіло, тендітні довгі вусики, чарівний відтінок хітину.
Мене трусило, стукали зуби, немилосердно тремтіли руки. Я сховала їх за спину, не могла на них дивитись. Набряклі сині вени, пергаментно-тонка жовтувата шкіра, обламані брудні нігті – руки, як у старої бомжихи.
Страшенно хотілось палити. Я вже давно забула той час, коли я курила менше двох пачок в день. Я не випускала цигарку з рота, та все одно палити хотілося ВЕСЬ ЧАС! Попільничка давно повна, та і на підлозі купа бичків. З дня мого приїзду тут не прибираються, я заборонила.
Вже другий день нічого не їм, вивертає від однієї думки про їжу. Голод доволі сильний наркотик, він змушує сприймати світ тонше, глибше, до запамороченні.
Я збираюся тут померти. Це достойне закінчень мого доволі невдалого життя, ніде окрім цієї брудної кімнати я не зможу закінчитись. Все логічно, все в рівновазі.
Тарган переліз на стелю. Мене раптом з головою накрило шаленим, абсолютно невмотивованим страхом смерті. Я зрозуміла, що маю дати якийсь вихід цьому почуттю інакше просто з’їду з глузду. З мого горла вирвався дикий крик. Я скочила з кресла, звідки тільки сили взялися, почала жбурляти об стіни все, що траплялось під руку: торшер, вази, чашки спід кави, горщики з квітами, попільничку. В кінці-кінців я знесилено рухнула на канапу і безпорадно розридалась, вчепившись неслухняними пальцями в її оксамитову м’якість.
Коли я наплакалась сил не залишилось взагалі, мене огорнула млість і нудота. Я ледь встигла звіситись з канапи, коли відчула перші потяги до блювання. Це тривало години три. Я так і заснула в на-пів-висячому положенні над калюжею блювотиння.

*
Зранку, ледь-ледь розціпивши очі я попленталась в ванну про полоснути рот. Намагаючись не зустрічатись з собою поглядом, швидко вийшла звідти тримаючись за стінку. Я не могла там довго знаходитись, там занадто багато дзеркал.
Я завісила вікна цупкими коричневими шторами. Вони майже не пропускали світло, а мене дуже дратувала незвична яскравість сонячного проміння, різало очі.
Волосся було вимазане в блювоті, але сил знову зайти у ванну в мене не було. Я просто зав’язала його у хвіст і майже накарачках доповзла до звичного, вже ставшого рідним, крісла.
Я намагалась не думати, не згадувати але нікуди не могла втекти від цього. Думки і спогади бігали по-колу, безупинно, нав’язливо, заплутано. Нікотиновий дим звично закрутився під стелею, і я вирішила не пручатись.
Згадалось, як мати після мого переїзду на окрему квартиру віддала всі мої дитячі речі в ФДМ і зробила в моїй кімнати ремонт, перетворюючи її не ще одну кімнату для гостей. Пам’ятаю, в мене була просто істерика, коли я про це дізналась. Здалось, що мене викреслили з членів сім’ї, позбавили дитинства, самої пам’яті про нього. Я ніколи не відчувала особливої батьківської любові, мене любили рівно на стільки на скільки мають любити свої молодшу доньку благопристойні батьки. Я не була особливо бажаною дитиною та і мало чим могла їх порадувати. «Ти не виправдала наших очікувань» - часто повторював батько. Мені здається вони з радістю викинули мене з пам’яті, авжеж мною ж не похизуєшся перед друзями, і стандартно телефонували лише на свята. Мабуть, я так ніколи їм цього і не пробачила.
Після вчорашнього зриву я почуваю якесь дивне полегшення і виснажену байдужість. Здається поступово я позбавлялась всього, що хоч якось тримало мене в цьому світі.
Згадались брати. З обома в мене була велика різниця в віці, до того ж я була дівчинкою, тому за людину, а тим більше за розумну і цікаву людину вони не вважають мене і по сьогоднішній день. Хоча, вони ніколи не ображали мене, більшість часу вони взагалі не помічали мого існування. Мабуть вони навіть любили мене, тою любов’ю, що зазвичай дістається смертельно хворим хом’ячкам і кошенятам з перебитою лапкою. Єдине, що нас об’єднувало – це батьківські стандарти, яким ми мали відповідати і з якими мусили жити. Вони боролися з ними, бунтували, я ж була занадто слабкою для цього і занадто боялася батька. Чим і заробила їх зверхнє відношення і трохи зневажливу опіку. Тепер брати гордість і опора моїх батьків, престижні професії, пустоголові красуні-дружини, я ж виявилась суцільним розчаруванням. Були часи, коли я ненавиділа себе за це, тепер же мені просто байдуже.

*
Перед очима все плило, сигаретний дим застилав поле зору. Я незчулась як закінчилась перша на сьогодні пачка. Голова набридливо свербіла, волосся смерділо і дико дратувало. Діставши з валізи манікюрний набір я почала осатаніло відстригати пасмо за пасмом. Це приносило дивне мазохіське задоволення. Я провела рукою по нерівній щітці свого волосся, воно трохи кололось.
Голова стала легка-легка, туман перед очима прийняв якийсь гнійно-жовтуватий відтінок. В роті відчувався присмак жовчі. В кімнаті стояв приторно-солодкий запах гниття. Раптом я усвідомило, що стіни мого номеру обклеєні не шпалерам, а гігантськими шматками шкіри. Жовтувата шкіра чистокровних китайців вся вкрити чорними цятками вугрів, котрі я раніше приймала за дурнуваті квіточки на шпалерах. Шкіра рухалась, дихало, спучувалась прищами, які лусками з пронизливими звуками вистрілів і заливали підлогу гноєм. В кутку замуркотіла кішка. Я пригледілась, кішка було явно не перший тиждень мертва, її вирячені очі пронизливо світились жовтим, місцями проступали кістки, частину тіла вкривала звалявшись шерсть і гниюче м'ясо. Кішка муркотіла і злизувала гній з підлоги.
В голові паморочилось, я вже не відділяла реальності від галюцинацій. Все змішалось.
Все так безглуздо, мені набридло чекати фіналу. Перевірила вікна, затулила щілину під дверима і вентиляційні отвори, я поглядом знайшла ковпачок протипожежної сигналізації. Скоріш за все вона не працюю, бо з такою кількістю сигаретного диму пожежники давно мали бути тут. Але все ж краще перестрахуватись. Діставши з гаманця презерватив я натягнула його на протипожежний маячок. Підсунувши меблі до стіни я облила їх пляшкою віскі з бару. Ще одну пляшку я влила в себе для анестезії. Чиркнув сірник і веселі вогняні тіні пішли танцювати по стінам. Кімнату наповнив гіркий смердючий дим. Я відчайдушно закашляла, різало очі, боліли легені. Згорнувшись клубочком на підлозі я намагалася вхопити хоч ковток повітря. Далі все згадується смутно: вогняні відблиски, танці тіней, якісь обличчя, крики, чомусь велетенське болото, зграї тарганів, що водили хороводи, три мертві кішки, які пронизливо мявчали, маленька зґвалтована дівчинка одягнена як повія, здається мене рвало жовчю, я бачила свої руки всі в крові, кров тече звідусіль, з пор, з очей, гірка, майже чорна вона кипить і обпікає шкіру. Здається я розполосувала собі шию і груди намагаючись вдихнути. Дихати! Дихати! Будь-що за ковток повітря!

*
Тіло Матильди Морган відправили на батьківщину літаком. Воно було настільки обеззображене полум’ям, що транспортували його у цинковій домовині, яку не відкривали навіть для опізнання.
Похорон був досить скромним. Була лише сім’я і люди котрі вважали себе її друзями. У батька Матильди був дивний, по-дитячому нерозуміючий погляд і тремтіли губи. Місіс Морган багато плакала. Одразу ж після поминального обіду вона зачинилась в себе в кімнаті і відмовлялась звідти виходити до самої своєї смерті. Гості поглядали на них з жалістю замішаній на зневазі і легкій огиді.
Він прийшов лише через три дні після похорон. Поклав на могилу букет кричачи жовтих нарцисів і довго розмовляв сам з собою, хоч вже не було нікого кого б цікавили його виправдання.

@настроение: Огида

@темы: моє

19:30 

Мудра купа сміття
Сонце на небі, бруд на землі
З бруду повстали страшні королі
Світом правлять твердою рукою,
Сльози і кров течуть там рікою.
Я один на цій грішній землі,
Навколо страшні, мертві пустирі.
Я не можу втекти із полону,
Ланцюгом я прикутий до трону.
Загублене життя - я пес на ланцюгу,
Я страждаю коли я живу.

З землі до небес одна дорога,
На ній ти зустрінеш Бога.
Іржава драбина з'єднує світи,
З землі на небо по ній потрапиш ти.

Я прагну вгору, хочу в небеса,
Там вгорі - неземна краса.
Я блукаю пустирями світу,
Прагнучи вирватись зпід гніту.
Я шукаю шлях догори,
Геть звідси, з цієї діри.
Я оглядаю обрії пусті,
Незнаючи як сказати світу: "ні!"
Я один, сподіваюсь лиш на себе,
Не буде допомоги, навіть від тебе.

З землі до небес одна дорога,
На ній ти зустрінеш Бога.
Іржава драбина з'єднує світи,
З землі на небо по ній потрапиш ти.

Іржава драбина серед пустоти,
Сонце світить на землю з висоти.
Драбина веде з бруду угору,
Я повзу в небо і не впаду додолу.
У кров я стер свої білі руки,
Шлях нагору, тільки через муки.
Я досягну недосяжного неба,
І у шляху зникне потреба.
А у небі безкрая рівнина,
З неї виведе інша драбина.

З землі до небес одна дорога,
На ній ти зустрінеш Бога.
Іржава драбина з'єднує світи,
З землі на небо по ній потрапиш ти.

@темы: моє

23:13 

Мудра купа сміття
Ми сплетемо наші душі,
Ми змішаєм нашу кров,
Убивати, гвалтувати,
Ми так бачимо любов.

Звиклі ми ламати руки
І труїти собі кров,
Ми не бачимо тут муки,
Ми так бачимо любов.

Ми не вмієм будувати,
Нам шаленство вдарить в кров,
Руйнувати, убивати,
Ми так бачимо любов.

Кричимо безглузді звуки,
Мовчимо і губи в кров,
Ми не бачимо тут муки,
Ми так бачимо любов.

@темы: моє

04:36 

Мудра купа сміття
Ми ходимо по ним -
Вони пройдуть крізь нас.
Густий чорний дим
Безглуздих сірих масс.
Сліди від сотні ніг,
Ехо чужих фраз,
Курява і сміх -
Вони забрали вас!

Ви блазні для людей,
Вони кати для вас.
Дурень Прометей
Цей шлях пройшов не раз.
Ви вибрали самі,
Ви знали про ціну.
Глухі, сліпі, німі
Оголосили вам війну.

Холодні і п'янкі,
Випиті до дна,
У небі ви зірки,
А на землі - трава.
Не вірте нікому
І посмішкам, й очам.
Вони живуть тюрму
І б'ють вас по губам.

@темы: моє

00:50 

Мудра купа сміття
В’ється дорога з жовтої пилюки
Як довге тіло безсмертної гадюки
На обрії місто – розчинена паща
З людських тіл непролазна хаща
Там ніколи не зачиняють ворота
Там не діє батьківська турбота
Люди танцюють там на дахах
І немає там сенсу в словах
Там зараз у шерифи запис
І на воротах там вибитий напис:

Вас вітає місто снів
П’яним хором тисячі корів
Будьте собою будьте собою
Не ховайтесь за чужою спиною

Салун «У Тедді» відкриває двері
Вам безплатно віски й форелі
Тут з задоволенням сплять на столах
А в кутку вас почує Аллах
Тут валять каву з дощу
А з зірок вам зготують борщу
Тут танцюють танці із тінню
І співають серенади камінню
Великий потоп малюють на стінах
І чорти співають в камінах:

Вас вітає місто снів
П’яним хором тисячі корів
Будьте собою будьте собою
Не ховайтесь за чужою спиною

@темы: моє

16:31 

Мудра купа сміття
Мені сниться його тиха хода
Він приходить біля ліжка сіда
Він закриває очі мені
Як прокинусь бути війні
Як прокинусь піду не бій
Робити купу необдуманих дій

Мені ввижається його постать сумна
Щось тихо і ніжно шепоче вона
Ледь помітна посмішка на тонких губах
І чорна троянда у білих руках
Із закінченням дня він вітає мене
День пройшов, ніщо його не поверне
Він закриває мої втомлені очі
І чутно тихий сміх серед ночі

Мені сниться його тиха хода
Він приходить біля ліжка сіда
Він закриває очі мені
Як прокинусь бути війні
Як прокинусь піду не бій
Робити купу необдуманих дій

@темы: моє

03:19 

Мудра купа сміття
Мене ведуть, смикають за нитки
Мене ведуть, тут нема помилки
Мене ведуть, рок, доля, фатум
Моє життя – їх задум
Мене ведуть, в мене нема волі
Мене ведуть, я корюся долі
Мене ведуть, від життя до смерті
Мене ведуть, не живі не мертві
Мене ведуть, вибору немає
Мене ведуть, доля вибирає
Мене ведуть, я йду на зустріч долі
Мене ведуть, все зводиться до болі
Мене ведуть, у моє майбутнє
Мене ведуть, а воно ж відсутнє
Мене ведуть, а я не хочу йти
Мене ведуть, а я сама хочу вести
Мене ведуть, я борюсь за волю
Я поведу! Я переможу долю!

@темы: моє

тихий омут

главная