03:59 

Дзеркало

Френсис фон КапеПлюх
Мудра купа сміття
Я схожа на божевільну, щось аутично-космічне в блиску черепа і беземоційному обличчі з лобом посіченим зморшками від завжди невдалих спроб щось виразити мімікою.

Я схожа на плід забороненої любові, гібрид ельфа і гобліна, занадто багато не до кінця гострих кутів, занадто великі вічно-сумні очі, занадто охайні вуха, присмак неправильності і непропорційності в занадто правельних рисах обличча.

Я схожа на монашенку, з невідомої секти, втікачку з суворого неіснуючого монастиря. Безмежно багато втоми і покори. Дике сумир'я через яке крадькома проривається лють. Якому богу я принесла обітницю? Кому відійшла моя жертва? Богу? Богині? Думається Калі...

Я схожа на починаючу Нью-Йоркську шльодру ультраправих поглядів. Незграбна брутальність, невміла сексуальність. Стрижка під нуль, шрам на потилиці, незрозуміло-агресивне татуювання поверх, при вічних сукнях/спідницях, масивних прикрасах, оленячо-пташиному обличчі і жіночному силуеті.

Я схожа на лису мавпу. Забагато тваринного, навіть тварного в неприхованому волоссям рельєфі черепа. Правокує, не дає забути, що людина це тварина.

Я схожа на ракову хвору після хіміотерапії, в своїх шарфах намотаних на голову (під ними занадто виразно помітна відсутність волосся), зі своїм блідим і змучиним лицем, згорбленою, втомленою фігурою і нервово-розсмиканою манерою.

Але мені всеодно, я все життя боялась дзеркал.
Я відчуваю себе більше ніж голою, сукою, епатажною стервою і скаженою відьмою. Це приємно, хоч я все ще не можу звикнути і витравити з себе ужимки вічноналяканого підлітка з інтелегентної родини, в них є щось компульсивне, звично-заспокійливе для мене.
Соромно зізнатись але я боюсь, що такою мене не будуть любити/терпіти/сприймати. Ніби гарним людям подобаються сірі, забиті жертви.
В моєму житті занадто багато страхів, добре, що я навчилась на них не зважати.
Просто треба не забувати: ЛИСИМ ЖІНКАМ МОЖНА ВСЕ...

...а під волоссям всі ми лисі.

URL
   

тихий омут

главная