Френсис фон КапеПлюх
Мудра купа сміття

Мені здається, я старію.

У мене вже не виходить, як раніше, довго, безкінечно довго, кружляти в безповітряній височині.

Я стала більш земною, в цьому є плюси, можливо я зможу жити не так безплотно, хоч мені все ще занадто страшно дійсно віддатись чомусь.

Боюсь продешевити, боюся заплутатись і встряти в реальність, боюся втрати здатність підніматись НАД.

Але і залишитись безплотно-безплідною, приєднатись до купи забутих мерців, вже мертвих, ще живих і все ще не народжених, боюсь.

Я бачу цю гору мертвих, що дивляться на мене пустими очима і намагаються довести безглуздість моїх прагнень, в повітряному мареві гірських вершин, крізь темні окуляри власної депресії.

Гори - кістки землі, складенні з людських кісток, земля переварююче черево для людської плоті.

Я фаталістка, ніщо немає сенсу, чому ж так страшно здатись пошлою?

Я старію, і мені немає чим пишатись, в цьому світі немає нічого мого, нічого створеного мною.

Думаєте виправлю?

Треба спробувати, хоча б для того, щоб виправдати перед собою відмову від самогубста.